Соціально-демографічні проблеми. Демографія

Поняття демографії та демографічної проблеми стор.2-3

Характеристика демографічної проблеми стор.3-10

Феномен "сивіючого населення" стор.11-13

Інститути ООН, зайняті у вирішенні демографічної проблеми стор.13-17

Взаємини Росії та ООН щодо взаємодії у питанні демографічної проблеми стор.17-18

Висновок стор.18-19

Список литературы стр.20

Поняття демографії та демографічної проблеми

Демографія (від грец. Demos - народ і... графія), наука, що вивчає населення та закономірності його розвитку в суспільно-історичній обумовленості. Останнє означає, що демографія відноситься до суспільних наук. Центральне місце у демографії займає вивчення відтворення населення, т. е. процесу зміни одних груп людей іншими. Відтворення населення відбувається насамперед внаслідок природної зміни поколінь, тобто через народжуваність та смертність, або так званого природного руху населення.

Населення окремих територій змінюється внаслідок імміграції (в'їзду населення однієї країни в іншу на тимчасове або постійне проживання, що розглядається по відношенню до країни, куди в'їжджають мігранти) та еміграції (переселення з однієї країни в іншу за економічними, політичними, особистими обставинами, що розглядаються по відношенню до країни країні, з якої виїжджають мігранти), що разом утворюють міграцію, або механічний рух населення. Нарешті, зміна населення відбувається і шляхом переходу людей з одного стану в інший (з одних груп до інших) у міру зміни їхнього віку, сімейного стану, числа дітей (демографічна мобільність) або рівня освіти, професії, соціального стану тощо. (Соціальна мобільність). Таким чином, у широкому трактуванні відтворення населення полягає у зміні його чисельності, складу та розміщення під впливом демографічних процесів – природного руху, міграції та мобільності населення. Самостійне значення у демографії має процес формування, розвитку та розпаду сімей. Зміна населення та її частин розглядаються у демографії у кількісному, а й у якісному аспекті, наприклад як збільшення кількості фахівців і пов'язані з ним зміна професійної структури населення, а й підвищення рівня їх підготовки як зміна чисельності людей певного віку, а й їхній фізичний розвиток і т.д. Різні ознаки людей служать у демографії як характеристики всього населення, так виділення конкретних його груп як самостійного об'єкта дослідження.

Хоча всі процеси зміни населення складаються з подій у житті окремих людей, демографія досліджує їх як масові процеси, що охоплюють сукупність випадків народження, смерті чи переходу з одного стану до іншого.

Демографічна проблема - глобальна проблема людства, пов'язана з значним приростом населення Землі, що триває, випереджає зростання економічного добробуту, в результаті чого загострюються продовольча та інші проблеми, що загрожують життю населення в цих країнах.

Під демографічною проблемою можна розуміти як спад населення, і перенаселення. У першому випадку це ситуація, яка складається в країні чи регіоні, коли народжуваність падає нижче за рівень простого відтворення населення, а також нижче за рівень смертності.

У разі перенаселення під демографічною кризою розуміють невідповідність чисельності населення території її здатності забезпечити жителів життєво необхідними ресурсами.

Щоб глибше поринути у суть поняття демографічної проблеми, слід докладно зупинитися на описі складових її компонентів.

Депопуляція - систематичне зменшення абсолютної чисельності населення будь-якої країни чи регіону (виродження населення) як наслідок звуженого відтворення населення, коли наступні покоління чисельно менші за попередні. Під депопуляцією іноді розуміють одну з форм демографічної кризи. Стійке перевищення числа смертей над народженнями як прояв депопуляції може бути наслідком зниження інтенсивності народжуваності та зростання смертності, диспропорцій вікової структури, впливу міграції, воєн та інших кризових явищ.

Депопуляція характеризується системою показників відтворення населення, зокрема нетто-коэффициентом відтворення населення (його величина менше одиниці протягом багато часу). Узагальнюючи все сказане вище, можна стверджувати, що депопуляція - це спад населення за рахунок перевищення числа смертей над числом народжень. Або: «депопуляція - систематичне зменшення абсолютної чисельності населення країни, яке відбувається внаслідок звуженого його відтворення, коли наступне покоління менше за попереднє».

Депопуляція - явище довгострокове, і розрахунки швидкий вихід із неї з усунення дії кон'юнктурних соціально-економічних, політичних і демографічних чинників необгрунтовані.

Характеристика демографічної проблеми

Нині світова демографічна ситуація має особливості.

Демографічна криза в ряді розвинених країн вже призвела до порушення відтворення населення, його старіння та скорочення його чисельності.

У країнах третього світу живе у 3 рази більше людей, ніж у розвинених.

Зберігаються несприятливі соціально-економічні умови.

Збільшуються екологічні проблеми (перевищено гранично допустимі навантаження на екосистему, забруднення навколишнього середовища, опустелювання та знеліснення).

Економічно розвинені країни світу давно минули другу фазу демографічного переходу і вступили до його третьої фази, для якої характерне зниження показників природного приросту населення. Донедавна будь-яких дуже суттєвих відмінностей у цьому відношенні між ними майже не спостерігалося. Однак останнім часом у цій групі країн також почала відбуватися досить сильна диференціація, і нині цю групу теж можна поділити на три підгрупи.

До першої підгрупи входять країни, де ще зберігається досить сприятлива демографічна обстановка, для якої характерні принаймні середні показники народжуваності та природного приросту, що забезпечують розширене відтворення населення. Прикладом країни такого роду можуть бути США, де формула відтворення (народжуваність - смертність = природний приріст) наприкінці 90-х зберігалася лише на рівні 15‰ - 9‰ = 6‰. Відповідно середньорічний приріст населення становив 0,6%. До цієї ж підгрупи можна віднести Канаду, Францію, Нідерланди, Норвегію, Ірландію, Швейцарію, де середньорічний приріст населення знаходився на рівні хоча б 0,3-0,5%. За такого темпу приросту подвоєння населення цих країнах очікується через 100--200 років, або навіть більше (у Швейцарії - через 250 років).

До другої підгрупи слід віднести країни, у яких фактично не забезпечується розширене відтворення населення. До них відносяться в основному країни Європи, де сумарний коефіцієнт народжуваності ще в середині 90-х знизився до показника 1,5. Деякі з цих країн (наприклад, Польща) мають мінімальне перевищення народжуваності над смертністю. Інші, яких набагато більше, стали країнами з нульовим приростом населення. Це Австрія, Бельгія, Іспанія, Португалія, Данія, Хорватія, Ірландія.

Нарешті, третя підгрупа поєднує країни з негативним природним приростом населення, або, простіше кажучи, з його природним убутком (депопуляція). Сумарний коефіцієнт народжуваності у цій групі країн також дуже низький. Число таких країн з «мінусовим» приростом населення лише в 1990-2000 роках. зросло з 3 до 15. Усі вони перебувають у Європі.

Не буде помилкою стверджувати, що країни третьої (а фактично і другої) підгрупи вже вступили в смугу демографічної кризи, яка була викликана до життя комплексом взаємопов'язаних причин. У першу чергу до них відноситься швидке, а іноді прямо-таки обвальне зниження показника народжуваності, що веде до зменшення в населення частки осіб молодого віку. Це явище демографи називають старінням знизу. p align="justify"> Далі, збільшення середньої тривалості життя людей в умовах підвищується рівня матеріального благополуччя також призвело до більш швидкого, ніж передбачалося, збільшення в населенні частки осіб старшого («невідтворювального») віку, тобто, як кажуть, до старіння зверху.

Однак намагатися пояснити кризу, що настала, тільки демографічними причинами було б неправильно. На його виникнення вплинули також багато соціально-економічних, психологічних, медико-соціальних, моральних факторів, які викликали, зокрема, таке явище, як криза сім'ї. Середній розмір сім'ї у країнах другої та третьої підгруп останнім часом зменшився до 2,2-3 осіб. Та й стала вона набагато менш міцною - зі збільшенням числа розлучень, широкою практикою співжиття без оформлення шлюбу, різким зростанням кількості позашлюбних дітей.

Якщо на початку 60-х років кількість розлучень на 1000 шлюбів у країнах зарубіжної Європи коливалася в межах від 100 до 200, то наприкінці 90-х вона зросла до 200-300. Ще більш кричущі дані про позашлюбних дітей, частка яких за цей час збільшилася в 5-10 разів. У Великій Британії та Франції, наприклад, частка позашлюбних дітей перевищує 30%. Ще вище вона у Данії – 40%. Але «абсолютними чемпіонами» щодо цього були і залишаються Швеція, Норвегія та Ісландія з показником понад 50%.

Всі ці причини та фактори у країнах поєднуються по-різному. Так, у Німеччині та Італії, мабуть, справді переважає вплив демографічних факторів. У постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи (Чехія, Угорщина, Румунія, Болгарія та ін.) далося взнаки те, що в 90-х роках їм довелося пройти через досить болісний етап реформування політичного ладу та переходу від командно-планової до ринкової економіки. Те саме стосується Литви, Латвії та Естонії. А в країнах – членах СНД (Росія, Україна, Білорусія) природне погіршення демографічної обстановки збіглося з глибокою політичною та соціально-економічною кризою 90-х років.

Що ж до Росії, то 20 в. із демографічною обстановкою їй, можна сказати, не пощастило. Перша фаза демографічного переходу завершилася в ній до початку 20 ст, але справжнього демографічного вибуху за цим так і не було. Більше того, протягом півстоліття Росія зазнала трьох демографічних криз: під час Першої світової та Громадянської воєн, у роки колективізації села та жорстокого голоду і, нарешті, у період Великої Вітчизняної війни. У 60-80-ті роки демографічна обстановка країни загалом стабілізувалася. Однак у 90-х роках вибухнула нова, причому особливо сильна, демографічна криза.

За даними ООН, при задоволенні запитів, що відповідають сучасному західному суспільству, сировини та енергії вистачить лише на 1 млрд. осіб, саме на населення США, Західної Європи та Японії. Тому ці країни почали називати золотим мільярдом. Всі разом вони споживають більше половини енергії, 70% металів, створюють загальної маси відходів, з них: США споживають близько 40% світових природних ресурсів, виділяючи понад 60% усіх забруднень. Значна частка відходів залишається у країнах, які видобувають сировину для «золотого мільярда».

Решта населення Землі знаходиться за бортом «золотого мільярда». Але якби воно зуміло дійти у зростанні мінеральних ресурсів рівня США, то відомі запаси нафти виснажилися б через 7 років, природного газу - через 5 років, вугілля - через 18 років. Залишається надія на нові технології, але всі вони здатні до ефекту при стабільній чисельності населення, що не подвоюється кожні кілька десятків років.

З 1984 року світовий збір зерна збільшується на 1% на рік, а чисельність населення – майже на 2%. Подвоїти виробництво продовольства вже неможливо. Кількість голодуючих у світі швидко зросла від 460 млн. 1970 року до 550 млн. 1990 року. Наразі воно становить 650-660 млн. осіб. Щодня у світі помирають від голоду 35 тис. людей. За рік – 12 млн. людей. Але народжується ще більше: за цей рік додається 96 млн., і загиблі мільйони залишаються непоміченими.

Землю заселяють не лише її мешканці, а й автомобілі, мотоцикли, літаки. Для 250 млн. автомобілів світі потрібно стільки ж кисню, скільки всьому населенню Землі. А через 2 століття, на думку вчених, кисень взагалі зникне з атмосфери. Бракує навіть підземного простору. Під землею утворюються цілі міста: каналізації, провідні системи, метро, ​​сховища.

Заповнення простору йде дуже швидко, множаться також покидьки, що робить ще більш загрозливим його нестачу. Проблема життєвого простору не нова. Для англійської нації вона вирішувалась колонізацією

Північної Америки, для іспанської – Південної, для російської – освоєнням Сибіру та Середньої Азії. Німеччині вирішити проблему простору не вдалося, що і спричинило дві світові війни.

Останні 50 років відбувається переміщення переселенців з трудомлишних країн третього світу в ті багаті країни, де дітей мало, пенсіонерів похилого віку багато, а працівників з кожним роком все менше. Різницю довелося заповнювати іноземною робочою силою, і народи з високою народжуваністю стали стрімко поширюватися серед європейських народів, що скорочуються за чисельністю.

Глобальна демографічна проблема у найзагальнішому вигляді полягає у несприятливих для соціально-економічного розвитку динаміці населення та зрушеннях у його віковій структурі. Ця проблема має два аспекти: демографічний вибух у ряді регіонів світу, що розвивається, і старіння населення в розвинених країнах.

У багатьох країнах суть демографічної проблеми становить різке зростання населення, яке гальмує економічний розвиток, перешкоджає виробничому накопиченню і одночасно увічнює масову бідність, блокує розвиток людського потенціалу.

У розвинених країнах та багатьох державах з перехідною економікою демографічна проблема полягає у стійкому простому відтворенні населення, а в ряді випадків – у депопуляції внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Чисельність населення світу протягом усієї історії людства неухильно зростає. До VIII тисячоліття до нашої ери чисельність населення Землі, очевидно, становила 5-10 млн. чол. На початку нашої ери Землі проживало 256 млн. чол. На час Великих географічних відкриттів населення світу налічувало 427 млн. чол. Повільне, але неухильне зростання населення переривалася війнами, епідеміями і періодами голоду, що повторювалися. У XVIII – XIX століттях у Європі відбувається демографічний вибух – стрімке зростання населення: за півтора століття, з 1750 по 1900 р. населення Землі подвоїлося і становило 1650 млн. чол. У ХХ столітті відбувається ще більше прискорення темпів приросту населення: 1950 р. у світі проживало 2,5 млрд. чол., а 1999 р. - вже 6 млрд. чол. Але на цьому зростання населення не зупинилося і до 2005 року воно збільшилося до 6,5 млрд. чол.

Ніколи за всю історію людства темпи зростання населення світу в абсолютних цифрах були настільки високими, як у другій половині ХХ століття. Середньорічний приріст у 50-х роках. становив 53,3 млн. чол.. а в 90-х роках. - Понад 80 млн. чол.

Демографічна проблема в загальному випадку полягає не в зростанні населення як такому, а в несприятливих для економічного розвитку його темпах і зміні вікової структури. У країнах, що розвиваються, збільшення населення відбувається швидше, ніж зростає ВВП; у розвинених не забезпечується просте його відтворення.

Демографічна проблема впливає як становище окремих країн світу, а й впливає розвиток світової економіки та міжнародних відносин, вимагає себе серйозної уваги як учених, і урядів різних держав.

Демографічна проблема має такі основні складові. Насамперед йдеться про рівень народжуваності і багато в чому залежить від динаміки чисельності населення як світу в цілому, так і окремих країн і регіонів.

Чисельність населення планети протягом існування людства постійно зростає. До початку нашої ери на Землі проживало 256 млн осіб, у 1000 р. - 280; до 1500 р - 427 млн, в 1820 - 1 млрд; 1927 р. – 2 млрд осіб.

Сучасний демографічний вибух почався в 1950-1960-ті рр. У 1959 р. населення планети становило 3 млрд; у 1974 р. - 4 млрд; 1987 р. 5 млрд осіб, і 1999 р. людство подолало шестимільярдний рубіж чисельності.

Очікується, що до 2050 р. відбудеться стабілізація чисельності населення планети на рівні 105-12 млрд, що є межею біологічної популяції людства як виду.

Одним із наслідків демографічних змін стало різке скорочення кількості дітей на кожну жінку, зазначену у розвинених країнах. Так, в Іспанії це число дорівнює 1,20; у Німеччині – 1,41; у Японії – 1,37; в Росії – 1,3 та в Україні – 1,09, у той час як для підтримки простого відтворення населення в середньому необхідно 2,15 дітей на кожну жінку. Таким чином, усі найбагатші та економічно розвинені країни, які на 30 – 50 років раніше пройшли через демографічний перехід, виявилися неспроможними у своїй головній функції – відтворенні населення. У Росії за збереження цих тенденцій населення через 50 років зменшиться вдвічі. Цьому сприяє ліберальна система цінностей та розпад традиційних ідеологій у сучасному світі і що на здобуття освіти йде все більше часу. Це найсильніший сигнал, який нам подає демографія. Якщо в розвинених країнах відзначається різке падіння зростання населення, при якому населення не відновлюється і стрімко старіє, то в світі, що розвивається, поки спостерігається зворотна картина - там населення, в якому переважає молодь, швидко росте.

Малюнок 1 -Старіння населення світу за демографічної революції 1950 – 2150гг. 1 - вікова група молодше 14 років, 2 - старше 65 років і 3 - старше 80 років. (За даними ООН). А – розподіл груп у країнах і У – у розвинених країн 2000г.

Зміна співвідношення літніх та молодих людей стала результатом демографічної революції, і нині призвело до максимального розшарування світу за віковим складом. Саме молодь, яка активізується в епоху демографічної революції, є могутньою рушійною силою історичного розвитку.

Від того, куди ці сили будуть спрямовані, залежить стійкість світу. Для Росії такими регіонами стали Кавказ і Середня Азія – наше «м'яке підбрюшшя», де демографічний вибух, наявність енергетичної сировини та криза з водопостачанням призвели до напруженої ситуації в самому центрі Євразії. В даний час виключно зросла рухливість народів, станів та людей. Як країни АТР, так і інші країни, що розвиваються, охоплені потужними міграційними процесами.

Переміщення населення відбувається як усередині країн насамперед із сіл до міст, так і між країнами. Зростання міграційних процесів, що охопили тепер весь світ, призводить до дестабілізації як країн, що розвиваються, так і розвинених, породжуючи комплекс проблем, що потребують окремого розгляду. У XIX та XX ст. під час піку приросту населення Європі емігранти прямували до колонії, а Росії – у Сибір та республіки Радянського Союзу. Тепер виникло зворотне переміщення народів, істотно змінюють етнічний склад метрополій. Значна, а часто переважна частина мігрантів нелегальна, не підконтрольна владі й у Росії їх кількість становить 10 – 12 млн.

У майбутньому, при завершенні демографічних змін до кінця XXI ст., Настане загальне старіння населення світу. Якщо при цьому кількість дітей у емігрантів теж скоротиться, стане меншою за необхідне для відтворення населення, то таке становище може призвести до кризи розвитку людства в глобальному масштабі.

У галузі народжуваності та зростання чисельності населення в сучасному світі склалися дві протилежні тенденції:

Стабілізація чи зниження їх у розвинених країнах;

Різке зростання в країнах, що розвиваються.

Таку ситуацію багато в чому відбиває так звана Концепція демографічного переходу. Вона розмірковує так, що у традиційному суспільстві народжуваність і смертність високі і чисельність населення зростає повільно.

Демографічний перехід до сучасного етапу відтворення населення (низька народжуваність – низька смертність – невисокий природний приріст) здійснюється майже одночасно зі становленням індустріального суспільства. У країнах Європи він завершився до середини XX століття, в Китаї, деяких країнах Південно-Східної Азії та Латинської Америки в останній його чверті.

На першому етапі такого переходу зниження смертності (внаслідок покращення якості харчування, боротьби з епідеміями та покращення санітарно-гігієнічних умов життя людей) відбувається швидше, ніж зниження народжуваності, внаслідок чого різко збільшується природний приріст населення (демографічний вибух).

На другому етапі смертність продовжує знижуватися, але народжуваність падає ще швидше.

Внаслідок цього приріст населення уповільнюється.

На третьому етапі характерно уповільнення зниження народжуваності при певному підвищенні смертності, отже природний приріст зберігається невисокому рівні. До завершення цієї фази нині близькі промислово розвинені країни, зокрема Росія. На четвертому етапі показники народжуваності та смертності стають приблизно однаковими, і процес демографічної стабілізації закінчується.

Взаємозв'язок зростання населення та економічного зростання тривалий час є предметом дослідження економістів. Внаслідок досліджень виробилося два підходи до оцінки впливу зростання населення на економічний розвиток. Перший підхід у тому чи іншою мірою пов'язані з теорією Мальтуса, який вважав, зростання населення випереджає зростання продовольства і тому населення світу неминуче бідніє. Сучасний підхід до оцінки ролі населення на економіку є комплексним і виявляє як позитивні, так і негативні чинники впливу зростання населення на економічне зростання.

Але за будь-якого підходу очевидно, що ігнорувати вплив зростання населення на економіку не можна, особливо в сучасних умовах. Щорічно населення світу зростає на 93 млн людей. При цьому більше 82 млн осіб народжується в країнах, що розвиваються. Можна вважати, що це безпрецедентне зростання історії людства. Проте проблема зростання населення торкається не лише його чисельності. Це проблема добробуту та розвитку людини.

Багато фахівців, як із промислово розвинених, так і країн, що розвиваються вважають, що справжня проблема – не зростання населення сам по собі, а такі проблеми:

а) слаборозвиненість – відсталість у розвитку, а розвиток – кінцева мета. Економічний та соціальний прогрес створює механізми, які тією чи іншою мірою регулюють зростання

населення;

б) виснаження світових ресурсів та руйнування навколишнього середовища. Розвинені країни, де зосереджено менше ніж 25% населення світу, споживають 80% світових ресурсів.

Сучасний демографічний вибух у світі почався невдовзі після Другої світової війни і, на думку ряду вчених, продовжуватиметься принаймні до кінця першої чверті XXI століття. Настало у середині ХХ століття внаслідок широкомасштабного застосування антибіотиків та хімічних засобів боротьби з епідеміями різке скорочення смертності не супроводжувалося значним зниженням народжуваності. Справа в тому, що в більшості країн, що розвиваються, діти, беручи участь у праці, збільшують дохід сім'ї, звільняють батьків від деяких обов'язків і дають їм впевненість у більш менш забезпеченій старості. Разом з тим нерідко в країнах, що розвиваються, відсутні соціальні чинники, що обмежують розміри сім'ї, такі, як прагнення дати дітям освіту, наявність приватної власності, яка від батька переходить до сина тощо.

Спочатку швидкий приріст населення країнах, що розвиваються після досягнення ними незалежності сприймався як безумовне благо. Проте вже у 60-70-ті роки. дедалі більше країн, що розвиваються, стало стикатися з тим, що швидке зростання чисельності населення практично зводить нанівець результати економічного зростання і породжує нові соціальні та екологічні проблеми. Починаючи з 70-х років. у більшості країн ведеться розробка та впровадження програм скорочення народжуваності. Натомість спроби радикально змінити демографічну ситуацію шляхом державного регулювання мали незначний ефект, оскільки процеси у сфері народонаселення надто інерційні та стійкі, щоб їх можна було легко повернути у бажаному напрямку. Традиційні форми життя, що зберігаються в країнах, як у сільській місцевості, так і в міських нетрях, у поєднанні з традиційними культурними цінностями консервують демографічну установку на багатодітність. Програми скорочення народжуваності мали малий ефект без радикальних перетворень у суспільстві. Найбільш значних успіхів у зниженні народжуваності досягли нові індустріальні країни Східної та Південно-Східної Азії. За життя одного покоління відбувся перехід від традиційної моделі народжуваності та багатодітності до сучасної моделі та переважно до однодітної сім'ї. Покоління матерів жило за демографічними стандартами країн, що розвиваються, а покоління дочок вже мало демографічні показники розвинутих країн. Цей успіх продемонстрував іншим країнам, що розвиваються, можливість подолання багатовікових традицій у цій галузі.

Найбільше досягнення політики скорочення народжуваності – зниження темпів зростання населення – було відзначено наприкінці ХХ століття в Китаї, хоча поставлене завдання досягти нульового природного приросту не було повністю виконане. Почалося зниження народжуваності Індії, Індонезії, Бразилії, Єгипті, Мексиці та багатьох інших країнах Латинської Америки.

У результаті економічних успіхів та поширення медичного обслуговування в останні роки загальний коефіцієнт смертності в країнах, що розвиваються, значно знизився. Разом з тим низькі коефіцієнти смертності – результат молодшої структури населення в країнах, що розвиваються (висока частка молоді в населенні).

У розвинених країнах Заходу зростання та розвиток економіки в XIX – першій третині ХХ століття супроводжувалися одночасним відкриттям та впровадженням у практику нових методів охорони здоров'я, які сприяли швидкому зростанню чисельності населення. Разом про те процес індустріалізації цих країнах забезпечував збільшення кількості робочих місць, які поглинали надлишок робочої сили в, що виник через швидкого зростання населення. До того ж у той період відбувалася активна еміграція надлишкового населення Європи до Північної та Південної Америки, Австралії, азіатських та африканських колоній. Таким чином, у розвинених країнах не виникало тривалого надмірного перенаселення. Надалі у багатьох розвинених країнах намітився спад народжуваності, який призвів до досягнення приблизної рівноваги між народжуваністю та смертністю.

Головне з наслідків сучасного демографічного вибуху полягає в тому, що в розвинених країнах швидке зростання населення йшло за економічним зростанням і змінами в соціальній сфері, то в країнах, що розвиваються, у другій половині ХХ століття випередило модернізацію виробництва та соціальної сфери. Те, що переважна більшість приросту населення зосереджена сільській місцевості, ускладнює ситуацію, оскільки відстале сільське господарство неспроможна поглинати весь надлишок робочої сили в. Проведена модернізація сільськогосподарського виробництва веде до скорочення кількості робочих місць, посилюючи цим гостроту проблеми.

Надмірно високі темпи зростання населення серйозно обмежують, а часом унеможливлюють накопичення як людського капіталу (освіченої та висококваліфікованої робочої сили), так і фізичного капіталу, необхідного для розвитку виробництва. Тому темпи зростання капіталомістких галузей, насамперед промисловості, відстають від припливу сільської робочої сили в несільськогосподарські галузі. Через нездатність промисловості забезпечити роботою населення в багатьох країнах, що розвиваються, відбувається розростання дрібного ремесла і торгівлі, найчастіше в тіньовому секторі економіки, для яких характерні ручна праця, низька продуктивність праці та низькі доходи. Бідолашне селянство, мігруючи в міста і включаючись у примітивне дрібне виробництво, що не вимагає високого освітнього та професійного рівня, не сприймає норм міського способу життя, у тому числі тих, що обмежують народжуваність.

Швидке зростання населення веде до збільшення навантаження на природні ресурси, у тому числі на землю і воду, розміри та запаси яких обмежені, і унеможливлює їх раціональне використання.

До цього потрібно додати дуже велике демографічне навантаження, тобто відношення числа дітей до 15 років до мешканців у працездатному віці. У країнах, що розвиваються, в середньому на кожну 1000 працездатних припадає 680 дітей. Є й такі країни, де чисельність тих та інших приблизно дорівнює, або навіть дітей більше, ніж працівників. Країни, де майже 40% населення ще не вступило у працездатний вік, не можуть розраховувати на швидке покращення рівня життя свого населення, оскільки на економічно активну його частину лягає надто велике навантаження. У країнах із високою часткою молоді виявляються дві серйозні проблеми. По-перше, це необхідність забезпечити загальноосвітню та професійну підготовку, яка дає можливість молодій людині вийти на ринок праці. По-друге, забезпечення робочих місць молоді (щорічно 38 млн. нових робочих місць), крім робочих місць для вже наявних безробітних, які становлять до 40% економічно активного населення. Цілком очевидно, що подібне завдання практично нездійсненне.

Демографічний вибух призвів до посилення концентрації трудових ресурсів світу в країнах, що розвиваються, на які припадає майже весь приріст робочої сили у світовій економіці. У зв'язку з цим одним із найважливіших аспектів глобальної демографічної проблеми в сучасних умовах є забезпечення зайнятості та ефективного використання трудових ресурсів країн, що розвиваються. Вирішення проблеми зайнятості у цих країнах відбувається як шляхом створення нових робочих місць у сучасних галузях їхньої економіки, у тому числі й у результаті переміщення деяких виробництв із розвинених країн, так і у формі збільшення трудової міграції.

Очевидно, що демографічний вибух у світі, що розвивається, пішов на спад (за винятком Тропічної Африки і деяких країн Південної та Південно-Східної Азії). Це означає, що демографічна проблема в розумінні її як загрози глобального перенаселення буде локалізована в невеликій кількості країн, що зробить проблему потенційно вирішуваною за рахунок зусиль світової спільноти, якщо держави, де загроза перенаселення існує, не зможуть вирішити цю проблему самостійно. Проте в більшості країн світу, що розвивається, демографічний перехід, мабуть, ще тривалий час перебуватиме на своїй першій стадії, яка характеризується збереженням високого рівня народжуваності.

В результаті демографічний розрив між розвиненими і країнами, що розвиваються, продовжує зростати. Співвідношення між двома групами країн у населенні світу змінилося з 32,2: 67,8 у 1950 р. до 20:80 у 2000 р. і надалі зміщуватиметься на користь тих, хто розвивається.

Починаючи з останньої чверті ХХ століття проявляється демографічна криза, що торкнулася розвинених країн і держав з перехідною економікою. Ця криза проявляється у різкому зниженні зростання чисельності населення в обох групах країн і навіть тривалих природних втрат, а також у старінні населення, стабілізації чи скороченні працездатного населення.

Розвинені країни (особі корінного населення) завершили демографічний перехід. Економіка цих країн за умов науково-технічної революції виступає обмежувачем демографічного зростання. Суспільство перестає потребувати надто великого контингенту робочої сили і – через високу продуктивність праці – задовольняється досить малою її кількістю. Тобто головною стає не кількість робочої сили, а її якість, що є власне людським капіталом.

Успіхи медицини, зростання життєвого населення та поширення здорового способу життя ведуть до збільшення очікуваної тривалості життя у розвинених країнах. Демографічне старіння (збільшення частки населення старше 60 років понад 12% від населення або старше 65 років понад 7%) – це закономірний, історично обумовлений процес, що має незворотні наслідки. У розвинених країнах чисельність людей старшого покоління вже у 1998 р. перевищила кількість дітей (19,1 та 18,8% відповідно). Загалом у світовій економіці частка населення віком 60 років і більше становить близько 10%. Перед суспільством постають завдання не лише матеріального забезпечення груп населення старшого віку (вдосконалення та реформування пенсійного забезпечення), а й їх медичного та побутового обслуговування. Одночасно, як свідчить досвід низки країн, досить ефективним виявляється залучення старшого покоління до активної праці. У розвинених країнах на пенсії та медичні пільги для старшого покоління припадає дедалі більша частка ВВП, що, у свою чергу, веде до скорочення бюджетних асигнувань на освіту, інфраструктуру та наукові дослідження. У зв'язку зі скороченням частки працездатного населення розвинутих країнах зростає демографічне навантаження на зайнятих. Вихід із такого становища лежить у переході до накопичувальної пенсійної системи.

У зв'язку з тим, що розвинені країни та держави з перехідною економікою знаходяться на стадії демографічного розвитку, властивої всім індустріальним країнам, скільки-небудь значний природний приріст корінного населення цих країн у найближчому майбутньому неможливий.

Проблема бідності

У Доповіді Світового Банку про розвиток світу зазначено, що «перша задача розвитку – зменшення бідності». Для мільйонів людей у ​​країнах третього світу рівень життя завмер на місці. А в деяких країнах навіть знизився.

За деякими даними, 1/3 населення Бразилії, 1/2 жителів Нігерії, 1/2 населення Індії споживають товарів та послуг менш ніж на 1 дол.7 на день (за паритетом купівельної спроможності).

Таким чином, економічне зростання у світовій економіці не здатне знищити або хоча б скоротити рівень зубожіння кількох регіонів світу. Масштаби та темпи зростання народонаселення, будучи самостійною глобальною проблемою, виступають і як фактор, що впливає на стан інших глобальних проблем, зокрема на проблему бідності.

Сьогодні рівень життя 1,5 млрд людей (20% світового населення) знаходиться нижче

прожиткового мінімуму, а 1 млрд. живе в умовах злиднів і голоду.

Однією з найголовніших у світі є проблема бідності. Під бідністю розуміється неможливість забезпечувати найпростіші і доступні більшість людей у ​​країні умови життя. Великі масштаби бідності, особливо в країнах, що розвиваються, становлять серйозну небезпеку не тільки для національного, а й для світового сталого розвитку.

Критерії бідності.Розрізняються національний та міжнародний рівні бідності. Національний рівень бідності – це частка населення, яке живе нижче за національну рису бідності. У багатьох країн світу й у тому числі у Росії під національною рисою бідності розуміється дохід нижче прожиткового мінімуму, тобто. не дозволяє покривати вартість споживчого кошика – набору найнеобхідніших за мірками цієї країни у період товарів і послуг. У багатьох розвинених державах бідними вважаються люди з доходом у розмірі 40-50% середнього доходу по країні.

Міжнародний рівень бідності – це дохід, що забезпечує споживання менш як на 2 дол. на добу. З середини 90-х. XX століття визначають також міжнародний рівень надзвичайної бідності (або інакше – надбідності) – дохід, що забезпечує споживання менш ніж на 1 дол. на день. Це, по суті, максимально допустимий рівень бідності з точки зору виживання людини.

Нині за оцінками Світового банку загальна кількість бідних, тобто. що живуть менш ніж на 2 дол. на день становить у світі 2,5 – 3 млрд. осіб. У тому числі загальна кількість людей, які живуть у надзвичайній бідності (менш ніж на 1 дол. на день) - 1-1,2 млрд. Іншими словами 40,7 - 48% населення світу - бідні, а 16-19% - надбідні.

За період із 80-х років. XX століття на початок XXI століття чисельність людей, які живуть у надзвичайній бідності скоротилася приблизно на 200 млн. Це сталося головним чином за рахунок зменшення кількості надбідних у Китаї. З початку 90-х. проявляється тенденція до скорочення кількості надбідних в іншій багатонаселеній державі - Індії. У той же час у країнах Африки на південь від Сахари протягом останніх 20 років навпаки спостерігалося постійне зростання чисельності надбідних.

Розподіл найбіднішого населення по регіонах світу за період з 1980 р. не зазнав істотних змін. Дві третини бідноти світу, як і раніше, проживає в Східній та Південній Азії і одна чверть – в Африці на південь від Сахари. Більшість бідного населення зосереджена сільських районах країн.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон досяг чудового прогресу в боротьбі з бідністю за останні кілька десятиліть. Однак бідність залишається головною проблемою.2 У 1990 році приблизно половина населення регіону проживала в умовах крайньої бідності, яка визначається як проживання менш ніж на 1,25 дол. США на день (при паритеті купівельної спроможності). До 2007 року масштаби бідності скоротилися приблизно на 50 відсотків, причому близько чверті населення регіону все ще проживало в умовах крайньої бідності. В абсолютних цифрах чисельність бідного населення скоротилася з 1,55 млрд. осіб у 1990 році до 996 млн. осіб у 2007 році, незважаючи на те, що загальна чисельність регіону за той же період зросла з 3,3 млрд. осіб до 4 млрд. людина.3 За оцінкою, складеної з урахуванням що складається тенденції, кількість людей, які у умовах крайньої бідності у регіоні, 2010 року зменшилося до 862 млн. людина. Прискорене зменшення масштабів бідності в регіоні наблизило їх до середньосвітового рівня, а у 2007 році обидва показники стали порівнянними. Це означає, що в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проживає 61 відсоток бідного населення світу, а таку ж величину становить частка регіону у світовій чисельності населення.

Отримані останнім часом дані свідчать про те, що серед субрегіонів масштаби бідності найвищі у Південній та Південно-Західній Азії (36,1 відсотка), потім у Південно-Східній Азії (21,2 відсотки) і далі у Східній та Північно-Східній Азії (13 відсотків) та Північної та Центральної Азії (8,3 відсотка). Хоча частка бідних у загальному населенні з 1990 року знижувалася у всіх регіонах, у Східній та Північно-Східній Азії та у Південно-Східній Азії вона знижувалася відносно швидше.

У багатьох країнах існують власні національні критерії бідності, але оцінки бідності, засновані на цих умовах, непорівнянні з показниками інших країн через відмінності критеріїв бідності. Неспівставні вони і за часом, зважаючи на мінливі методики розрахунків і визначень критеріїв бідності. З урахуванням цього застереження Китай зміг зменшити масштаби бідності з 6 відсотків у 1996 році до 4,2 відсотка у 2008 (див. таблицю 1). В Індії частка бідних знизилася з 36 відсотків 1994 року до 27,5 відсотків 2005 року. У Бангладеш, Непалі, Пакистані та Шрі-Ланці також відзначалося значне зменшення масштабів бідності з часом.

Таблиця 1 - Відсоткова частка населення, що проживає за національною межею бідності в окремих країнах

Країна Період Перший рік Середній рік Кінцевий рік
Вірменія (1999, 2001, 2009) 54,8 48,3 26,5
Азербайджан (1995, 2001, 2008) 68,1 49,6 15,8
Бангладеш (1992, 2000, 2005) 56,6 48,9 40,0
Камбоджа (1994, 1997, 2007) 47,0 36,1 30,1
Китай (1996, 1998, 2008) 6,0 4,6 4,2
Фіджі (1996, 2003, 2009) 25,5 35,0 31,0
Індія (1994, .. , 2005) 36,0 .. 27,5
Індонезія (1996, 1999, 2010) 17,6 23,4 13,3
Казахстан (1996, 2001, 2002) 34,6 17,6 15,4
Киргизстан (1997, 2003, 2005) 51,0 49,9 43,1
Лаоська Народно-Демократична Республіка (1993, 1998, 2008) 45,0 38,6 27,6
Малайзія (1993, 2004, 2009) 13,4 5,7 3,8
Монголія (1995, 1998, 2008) 36,3 35,6 35,2
Непал (1996, .. , 2004) 41,8 .. 30,9
Пакистан (1999, 2002, 2006) 30,6 34,5 22,3
Папуа Нова Гвінея (1990, 1996, 2002) 24,0 37,5 39,6
Філіппіни (1994, 2000, 2009) 40,6 33,0 26,5
Шрі Ланка (1996, 2002, 2007) 28,8 22,7 15,2
Таджикистан (1999, 2003, 2009) 74,9 72,4 47,2
Таїланд (1996, 2000, 2009) 14,8 21,0 8,1
В'єтнам (1993, 2002, 2008) 58,1 28,9 14,5

У субрегіоні Східної та Північно-Східної Азії інфляція зростає, хоча й помірними та піддаються регулюванню темпами, і збільшиться з 3 відсотків у 2010 році до, як показують розрахунки, 4,7 відсотка у 2011 році (діаграма 1). Високі міжнародні ціни на сировинні товари та великий внутрішній попит підштовхують ціни вгору, але підвищення валютних курсів загалом стримує інфляцію, що приноситься ззовні. Серед компонентів інфляції викликає занепокоєння швидке зростання цін на зерно та інші продукти харчування. Південно-Східна Азія – це ще один субрегіон, де спостерігається різке підвищення темпів інфляції, але її рівні ще низькі в порівнянні з іншими субрегіонами. Інфляція у цьому субрегіоні оцінюється у 5,5 відсотка у 2011 році проти 3,9 відсотка у 2010 році.

Рисунок 1- Інфляція споживчих цін за субрегіонами у 2010-2012 роках

Водночас висока інфляція є серйозною проблемою у Південній та Південно-Західній Азії, де в останні роки вона досягла двозначних цифр, підвищившись у 2010 році до 10,9 відсотка. Хоча очікується, що у 2011 році інфляція зменшиться до 8,4 відсотка, ризики продовжують посилюватись. Зважаючи на те, що інфляція значно більшою мірою позначається на бідних верствах населення, вона викликає особливе занепокоєння у багатьох країнах субрегіону, які мають великі масштаби бідності. Серед інших чинників інфляцію загалом стимулюють бюджетні дефіцити. Як це не дивно, коли субсидії, наприклад, на електрику та нафтопродукти, зменшують для стримування бюджетного дефіциту, інфляція також зростає. Високі темпи інфляції спостерігаються і в регіоні Північної та Центральної Азії. Згідно з оцінками, інфляція у цьому субрегіоні зросте з 7,1 відсотка у 2010 році до 9,6 відсотка у 2011 році.

Високі ціни на продовольство та енергію прямо чи опосередковано впливають на кілька сукупних макроекономічних показників, у тому числі на показники споживання, інвестицій, обсягу виробництва, загальної інфляції, торговельного балансу та сальдо бюджету. Вплив на загальну інфляцію цілком очевидний. Крім того, коли зростання цін на паливо та продовольчі продукти переходить від впливу першого рівня – на внутрішні ціни – до впливу другого рівня – на заробітну плату, зазвичай підвищують відсоткові ставки, прагнучи стримати інфляційні очікування. Зростання відсоткових ставок негативно позначиться на інвестиціях, а умови високої інфляції створюють чинники невизначеності, які гальмуватимуть нові інвестиції. Для країн, що імпортують продовольство та енергоресурси, підвищення цін на імпорт, безумовно, призведе до погіршення умов торгівлі та торговельного балансу і, отже, підштовхуватиме до зниження валютного курсу та підвищення цін на інші споживчі товари, що імпортуються, і фактори виробництва, що вводяться. Сальдо бюджету починає зазнавати тиску, коли уряди здійснюють заходи соціального захисту або надають субсидії для компенсації зростання цін з метою захисту бідного населення. Боротьба з негативними наслідками зростання цін на продовольство та енергію шляхом більш активного використання державних ресурсів призведе до зменшення готівкових державних коштів, що використовуються для реалізації інших стратегій, спрямованих на підтримку зростання економіки та боротьбу з бідністю.

Зважаючи на високу волатильність цін на нафту, важко робити припущення про майбутню зміну цін на нафту. У 2010 році середня ціна одного бареля сирої нафти марки Брент складала 79,50 дол. США. Для даних розрахунків передбачається, що середня ціна на нафту у 2011 та 2012 роках буде на рівні 110 дол. США за барель. Ціни на продукти харчування у 2011 році зростуть приблизно на 25 відсотків і залишаться відносно стабільними у 2012 році. Якщо ціни на нафту та продовольство залишаться на рівні 2011 року, країни регіону досягнуть більш високих темпів зростання. Відомості про загальне зниження зростання внаслідок підвищення цін на нафту та продовольство наводяться в основному тексті. У цих розрахунках головне значення мають не точні цифри, а той факт, що зниження зростання ВВП справді відбувається, і воно дуже значне.

Зростання цін на продукти харчування внаслідок зростання цін на паливо та під впливом інших факторів безпосередньо позначається на засобах для існування бідноти та груп населення з нижчими доходами. Інфляція продовольчих цін знижує реальні доходи і витрати і може підірвати успіхи у справі боротьби з бідністю, досягнуті за кілька десятиліть країнами, що розвиваються. Більш високі ціни на продукти харчування подвійно впливають на рівень бідності: вони позначаються на людях, не здатних вирватися з бідності через низькі темпи економічного зростання, і людей, які впадають у бідність внаслідок зниження реальних доходів. Наприклад, люди, які живуть трохи вище за риси бідності, ймовірно, опиняться за цією рисою в результаті підвищення цін на продукти харчування. Об'єднання цих двох груп населення дає загальний показник впливу зростання продовольчих цін на бідність (див. рисунок 2). Немає необхідності додавати, що ті, хто вже проживає за межею бідності, внаслідок зростання цін на продукти харчування можуть опинитися у ще тяжчих умовах.

Зростання цін на основні продукти харчування впливає на бідне населення також іншим чином. Залежно від того, чи є бідні чистими продавцями або чистими покупцями основних продуктів харчування, зростання цін на них призведе до підвищення доходів домашніх господарств, які є чистими продавцями, і погіршить труднощі бідних домашніх господарств, які є чистими покупцями. Труднощі, з якими стикається бідне населення, посилюються через те, що вони змушені витрачати найбільшу частку свого доходу на основні продукти харчування, що залишає їм менше коштів для витрат на інші продукти, які відіграють важливу роль як додаткові джерела енергії та поживних речовин, і на непродовольчі потреби, включаючи охорону здоров'я та освіту. У цілому нині несподіване підвищення ціни основні продукти харчування відразу ж негативно позначається становище міської бідноти, оскільки більшість її є чистими покупцями. У меншій мірі така сама ситуація спостерігається навіть у сільських районах: наприклад, дослідження прибуткових видів діяльності у сільській місцевості показують, що 91 відсоток сільської бідноти в Бангладеш у 2000 році були чистими покупцями основних продуктів харчування.

Рисунок 2 – Вплив на рівень бідності високих темпів інфляції та ціни продукти харчування

Визначальне значення у вирішенні проблеми бідності має розробка країнами, що розвиваються, ефективних національних стратегій розвитку, що спираються на внутрішні ресурси. Тут потрібні перетворення не тільки у виробництві (індустріалізація, аграрні реформи), а й у сфері освіти, охорони здоров'я та ін. Проте багато хто з цих країн не може змінити своє становище без сторонньої допомоги.

Ситуацію із бідністю ускладнює безробіття. Загалом у світі налічується близько 1

млрд безробітних, які переважно живуть у країнах світу. При перевищенні безробіттям 5% рівня уряду розвинених країн починають вживати жорстких заходів для боротьби з нею.

У 2010 році кількість працюючих бідних у всьому світі збільшиться більш ніж на 215 млн осіб. Близько 200 млн осіб можуть опинитися на грані злиднів.

Про це розповів координатор Міжнародної організації праці (МОП) в Україні Василь Костриця на міжнародній конференції "Глобальна криза: роль європейських державних служб зайнятості". За даними координатора МОП, у докризовий період із 2,8 млрд. зайнятих у світі близько 1 млрд. 388 млн. були люди, які живуть на $2 на день. При цьому понад 380 млн. осіб перебували у стані надзвичайної бідності (жили менше, ніж на $1 на день).

Тим часом він уточнив, що проблема безробіття і до кризи дуже гостро стояла у багатьох країнах, оскільки щороку на світовий ринок праці виходять 45 млн. молодих людей без кваліфікації. "Щоб забезпечувати цей новий приріст, світові необхідно до 2015 року створити понад 300 млн нових робочих місць", - підсумував представник МОП.

Експерти МОП припускають, що у країнах з розвиненою економікою та в державах Європейського Союзу кількість безробітних збільшиться ще на 5 млн. В інших регіонах безробіття скоротиться незначно або залишиться на колишньому рівні.

Найважливішим чинником подолання бідності є економічне зростання, оскільки саме економічне зростання веде до збільшення національного продукту, з якого формується фонд споживання. Разом з тим цілком можливо збереження масштабів бідності незмінними на тлі непоганого економічного зростання (як, наприклад, у Нігерії, де в 1990-2003 рр. ВВА збільшувався в середньому на 2,9% на рік). Це пов'язано як із дуже швидким зростанням населення (2,6% у Нігерії в ці ж роки), так і з тим, що економічне зростання може забезпечуватись вузькою групою галузей з невеликим попитом на робочу силу (ПЕК у Нігерії).

Водночас у боротьбі з бідністю важлива і державна допомога бідним, хоча її збільшення веде до зниження гостроти проблеми бідності, але не до її вирішення. Як показує досвід розвинених країн, на тлі зростання цієї допомоги може зростати так звана застійна бідність. Під цю категорію підпадає та частина працездатного населення, яка втратила надію знайти роботу і, тому, психологічно орієнтована лише на допомогу держави. Як наслідок, адресні виплати допомоги бідним повинні супроводжуватися комплексом соціально-економічних заходів, націлених на їх залучення до трудової діяльності (програми професійної підготовки та перепідготовки, сприяння пошуку робочих місць та ін.)

Особливу гостроту глобальній проблемі бідності надає те, що багато країн, що розвиваються, через низький рівень доходів поки що не мають достатніх можливостей для пом'якшення проблеми бідності. Саме тому для ліквідації осередків бідності у світовому господарстві потрібна широка міжнародна підтримка. Проблемі бідності приділяється дедалі більше уваги міжнародної громадськості. У жовтні 2000 р. глави урядів 180 держав світу підписали так звану Декларацію Міленіуму, визначивши вісім ключових завдань світового розвитку на період до 2015 р. та закликавши міжнародні економічні організації зорієнтувати свої програми допомоги на їх досягнення. Першим серед цих завдань у декларації названо завдання зменшення до 2015 р. у половину числа людей, змушених існувати менш ніж на 1 дол. на день.

Екологічна проблема

Ще в 60-ті рр. у світі стало зростати увагу до проблем збереження навколишнього середовища у зв'язку з його деградацією, що наростає. Однак серйозно вивчатися вони стали згодом.

Деградація навколишнього природного середовища відбувається з двох причин: а) завдяки ресурсомісткому економічному зростанню; б) через відсутність урахування можливостей навколишнього природного середовища адаптувати господарські навантаження. Так, зведення лісів триває дедалі швидшими темпами, особливо у зоні тропічних лісів (їх щорічне зведення у 1980-ті рр. становило 11 млн га, у 1990-ті рр. - 17млн га, у 2000-ті рр. - 9,5 млн га). На одного мешканця землі щорічно видобувається та вирощується близько 20 т сировини, які перетворюються на 2 т кінцевого продукту, а решта зрештою йде у відходи. На думку багатьох, світ має перейти на новий тип економічного зростання. сталий розвиток(англ. sustainable development). Це насамперед такий розвиток, який задовольняє потреби сьогодення, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Центральне місце в понятті сталого розвитку займає облік екологічних наслідків економічних рішень, що приймаються сьогодні.

Динаміка чисельності населення є важливим фактором навантаження на довкілля. Одним із аспектів цієї динаміки є зростання загальної чисельності населення планети, яка більш ніж подвоїлася з 1950 р., досягнувши 7 млрд чол. 2011 р.

Очікується, що до 2050 р. чисельність населення Землі трохи перевищить 9,3 млрд чол. (UN, 2010; середня оцінка). Передбачається, що основний внесок у це зростання зроблять країни

з високим рівнем народжуваності - головним чином африканські та азіатські, але також і держави Латинської та Північної Америки.

Зростання чисельності населення, безсумнівно, позначиться на стані світового біорізноманіття та величині екологічного сліду людства. Однак для стану планети має значення не тільки абсолютна чисельність населення: споживання товарів та послуг кожною людиною, а також витрати ресурсів та утворення відходів при виробництві цих товарів та послуг також відіграють важливу роль.

Наступні сторінки присвячені більш детальному аналізу взаємозв'язку між динамікою чисельності населення, екологічним слідом та станом біорізноманіття.

Чи високий рівень споживання необхідною умовою високого рівня розвитку? В даний час найбільш популярним показником рівня розвитку є індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що використовується Програмою розвитку ООН (ПРООН).

Це індекс, що враховує дохід на душу населення, очікувану тривалість життя та охоплення населення освітою, дозволяє порівнювати рівень соціально-економічного розвитку країн (UNDP, 2009; останній на даний момент

Доповідь щодо розвитку людини: UNDP, 2011).

Середньосвітова величина ІРПП виросла на 41% з 1970 р., що відображає суттєві поліпшення у стані здоров'я населення, доступності освіти, рівні грамотності та рівні доходу. Деяким країнам з низьким рівнем доходу вдається збільшувати свій ІРПП відносно швидкими темпами, головним чином через те, що при низьких початкових значеннях індексу вони мають великий потенціал для поліпшення. Однак ІРПП деяких країн цієї групи (наприклад, Зімбабве) залишається на незмінно низькому рівні. Найбільше поліпшення свого індексу, як правило, демонструють країни з перехідною економікою. На рис. 39 показано зміну ІРПП країн BRIICS з часом. Будучи усередненим показником, ІРПП не враховує таких важливих аспектів, як нерівність, і не відображає відмінностей у рівні розвитку людського потенціалу всередині окремих країн.

Фонд дикої природи розраховує показник індекс живої планети, який відбиває зміни у стані біорізноманіття планети, розраховується з урахуванням динаміки чисельності хребетних видів, які мають різні біоми і регіони, що дозволяє отримати усереднену картину цих змін із часом. При формуванні індексу живої планети використовуються дані понад 9 тис. програм систем моніторингу диких тварин, зібрані з використанням широкого діапазону методів - від безпосереднього обліку особин до застосування фотопасток, обстеження гніздування та обліку слідів.

Екологічний слід є мірою споживання людством ресурсів та послуг біосфери, що дозволяє співвіднести споживання цих ресурсів та послуг зі здатністю Землі до їх відтворення - біоємністю планети.

До складу екологічного сліду входить площа територій та акваторій, необхідних для споживаних людиною ресурсів, територій, зайнятих об'єктами інфраструктури, а також лісів, що забезпечують асиміляцію частини викидів CO2, не поглинається океаном (див. Galli et al., 2007; Kitzes et al. , 2009 і Wackernagel et al., 2002).

Одиницею виміру як екологічного сліду, і біоємності є «глобальний гектар» (гга), відповідний одному гектару біологічно продуктивної території чи акваторії з середньосвітової продуктивністю.

Динаміка екологічного сліду показує, що людство постійно перевитрачує ресурси планети. У 2008р. загальна біоємність Землі становила 12,0 млрд гга чи 1,8 гга/чел., тоді як екологічний слід досягав 18,2 млрд гга чи 2,7 гга/чел. Найбільшою складовою екологічного сліду (55%) є площа лісів, необхідна секвестрації антропогенних викидів вуглекислого газу.

Різниця між цими показниками означає, що ми перебуваємо в ситуації екологічного перевитрати: Землі необхідно півтора роки для повного відтворення

оновлюваних ресурсів, споживаних людством протягом року. Таким чином, ми проїдаємо наш природний капітал замість того, щоб жити на відсотки від нього.

Цитата: «Якби всі люди жили як середній індонезієць, у сукупності вони використовували б лише дві третини загальної біоємності планети. Якби кожна людина споживала на рівні середнього аргентинця, людству знадобилося б більше половини планети на додаток до існуючої Землі, а якби всі споживали на рівні середнього жителя США, для відновлення природних ресурсів, які щорічно витрачаються людством, знадобилося б чотири Землі».

Зростання чисельності населення: Зростаюча кількість споживачів є потужною рушійною силою збільшення світового екологічного сліду.

Згідно з оцінками, до 2050 р. населення планети досягне 7,8–10,9 млрд чол., причому середня оцінка становить трохи більше 9,3 млрд чол. Від чисельності населення залежить і обсяг біоємності, що припадає на кожну людину.

Споживання продукції і на душу населения: Різні групи населення споживають різні обсяги продукції і на послуги, залежать, передусім, від рівня їх доходів. Ефективність використання ресурсів: Ефективність перетворення природних ресурсів на продукцію та послуги впливає на величину екологічного сліду для кожної одиниці спожитої продукції. Ця величина варіює від держави до країни.

Нині понад половина населення планети проживає у містах. Очікується, що в майбутньому ця частка збільшиться, оскільки у світі продовжуються процеси урбанізації, що особливо бурхливо йдуть в Азії та Африці. Зазвичай, урбанізація несе із собою зростання доходів населення, що, своєю чергою, веде до підвищення екологічного сліду, особливо його складової, що з викидами вуглекислого газу. Так, наприклад, екологічний слід, що припадає на одного жителя Пекіна, майже втричі перевищує середньокитайське значення. Вже зараз на міське населення припадає понад 70% світових викидів CO2, пов'язаних із спалюванням палива. Проте, продумане планування міст може сприяти зниженню безпосередніх викидів парникових газів за рахунок розумного розміщення населення, а також розвитку громадського транспорту.

Так, у Нью-Йорку викиди CO2 на душу населення на 30% нижчі, ніж середня величина за США. Згідно з прогнозами, до 2050 р. чисельність міського населення планети зросте майже вдвічі, досягнувши 6 млрд чол.; при цьому у найближчі три десятиліття загальні світові витрати на розвиток та експлуатацію міської інфраструктури становитимуть 350 трлн дол. США.

Якщо ці інвестиції здійснюватимуться на основі традиційних підходів без урахування

необхідності скорочення викидів парникових газів, лише за 30 років на зростання міст буде витрачено більше половини загального «вуглецевого бюджету» людства до 2100 г

На Конференції в Ріо-де-Жанейро затверджено два офіційні документи: Декларацію Ріо та «Порядок денний на XXI століття». Перша проголосила 27 принципів економічного, екологічного та соціального розвитку (які не є в повному розумінні зобов'язаннями). Другий документ формулює основні глобальні проблеми та механізми їх вирішення. Найбільш важливий з них - згода розвинених країн доведе пряму допомогу країнам, що розвиваються, до 0,7% свого ВВП.

На саміті були узгоджені та відкриті для підписання три конвенції - про боротьбу з опустелюванням, про збереження біологічної різноманітності та запобігання змінам клімату (пізніше вона була конкретизована Кіотським протоколом).

Головним досягненням Ріо є введення у міжнародну політику ставлення до сталому розвитку, тобто. соціально-економічний розвиток, який не підриває ресурсного потенціалу майбутніх поколінь. Вкрай важливими є також деякі зафіксовані в Декларації Ріо принципи. Наприклад, принцип інтерналізації екологічних витрат (тобто обов'язкового обліку в собівартості продукції величини екологічного збитку, завданого її виробництвом) відкриває шлях до створення ринкових механізмів екологічного контролю.

Кіотський протокол зафіксував зобов'язання країн щодо скорочення викиду та збільшення поглинання парникових газів (насамперед вуглекислоти). Його підписали 1997 р 84 держави й у 2002 р. ратифікували 74 їх (Росія - 2005 р.). Він спрямований проти глобального потепління, причиною якого, на думку вчених, є викид в атмосферу промислових газів. Нагромаджуючись у верхніх шарах атмосфери, вони створюють парниковий ефект, що призводить до підвищення температури біля Землі. Кіотський протокол вимагає, щоб розвинені країни в період з 2008 по 2012 р. знизили викиди парникових газів мінімум на 5,2% від рівня 1990 р., при цьому країни ЄС мають знизити викиди на 8%, США - на 7, Японія та Канада – на 6%. Для Росії стеля забруднення встановлено лише на рівні 100% від 1990 р. Щоб протокол вступив у дію, була необхідна згода країн, куди припадає 55% викидів.

Для розвинених країн квота менша, ніж їхній поточний рівень викидів. Щоб виконати умови Кіотського протоколу, їм доведеться або суттєво модернізувати свої підприємства, або купити квоту тих країн, які використовують її не до кінця. Третій варіант - взяти участь у програмах зі зниження викидів у країнах, за що їм буде виділена додаткова квота. За підрахунками США, які вийшли з Кіотського протоколу, за виконання ними домовленості їм доведеться витратити 300 млрд дол. Австралія і КНР наслідували приклад США, відмовившись ратифікувати протокол.

Після виходу з протоколу США, частка викидів яких становить 36,1%, доля кіотських домовленостей стала залежати від Росії, яка відповідає за 17,4% викидів. Чому ж Росія не ратифікувала такий вигідний для себе Кіотський протокол до 2005 року? Зазначимо таке. Країни ЄС, запевняючи Росію в бажанні купувати в неї квоти, можуть купувати їх у України (головний конкурент Росії за вільними квотами) або у країн ЦСЄ. Інший варіант для них – це вкладення коштів у модернізацію виробництв нових членів ЄС із ЦСЄ. Наступний спірний момент - це доцільність продажу Росією квот зарубіжним країнам (у середині нинішнього десятиліття в Росії вільна третина від квоти 1990 р.). Однак, за деякими прогнозами, до 2020 і навіть до 2008 р. Росія може їх перевищити на 14 і 6% відповідно, і тому Росії вони можуть знадобитися самій. І нарешті, вчені досі не зійшлися на думці: чи реальне взагалі глобальне потепління, а якщо так, то є його причиною.

  • Азақстандағ тғтинушілық риз нариғи: проблемалари мен шешу жолдари
  • Азақстанні екологіяли проблемалари ж о оларди шосе жолдари
  • Арт адамдармен әлеуметтік жұмис: жасаралиқ, психологіяқ және өнегелі- деонтологіяли проблемаларға талдау жасаңиз
  • Ариз чаратин тартуди негізгі аяси ретіндегі несіння нарижі жони даму проблемалари
  • Атмосферани негізгі екологіяли проблемалари, ластау көздері және адам денсаулиғина әсері турали білімдерін қалиптастиру.

  • Надіслати свою гарну роботу до бази знань просто. Використовуйте форму нижче

    Студенти, аспіранти, молоді вчені, які використовують базу знань у своєму навчанні та роботі, будуть вам дуже вдячні.

    Розміщено на http://www.allbest.ru/

    Розміщено на http://www.allbest.ru/

    Вступ

    Висновок

    Вступ

    Рівень цивілізованості суспільства, авторитет держави та нації перебуває у прямій залежності від того становища, яке займають у суспільстві літні та старі люди. Стосовно держави до пенсіонерів, передусім до літніх її громадян, їх економічних, соціальних проблем та медичного забезпечення можна судити про економічний і моральний розвиток суспільства.

    «Демографічний віковий вибух» - такий термін дедалі частіше використовуються для характеристики ситуації, пов'язаної з різким зростанням чисельності літнього населення в усьому світі. Передбачається, що кількість людей у ​​віці 60 років і старше збільшиться на планеті вдвічі - з 10 до 22 відсотків - у період між 2000-м і 2050 роками. Протягом майже ХХ століття політика у сфері старіння розроблялася з упором молоде суспільство. Тепер акценти доведеться поміняти, поставивши на чільне місце старіюче суспільство, кожному третьому члену якого скоро буде за 60 років.

    Зрозуміло, що Росія не може залишатися осторонь світової проблеми. Але для нас її вирішення – дуже непросте завдання. Старіння нашого населення як соціально-демографічний процес збіглося з реформуванням суспільства, перехід Росії до ринкової економіки кардинально змінив суспільство: трансформувалася його структура, змінилися економічний стан та спосіб життя всіх соціально-демографічних груп, у тому числі пенсіонерів. Крім того, однією із найгостріших проблем залишається законодавче забезпечення пенсійної системи, спрямоване на підвищення пенсій до соціально прийнятного рівня, а також надання соціальної допомоги пенсіонерам. Отже, все сказане вище підкреслює особливу актуальність обраної теми.

    Мета роботи: всебічне дослідження, узагальнення наявних у літературі, засобах масової інформації, в інтернет-джерелах та характеристика основних соціально-демографічних проблем населення старшого віку в РФ.

    Робота складається із вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 18 сторінок.

    1. Основні соціально-демографічні проблеми населення старшого віку в Росії

    Зараз, на початку XXI століття є всі підстави говорити, що минуле ХХ століття визначило важливі тенденції у розвитку сучасної людської цивілізації, про які в минулому столітті ніхто не міг навіть подумати і перед якими практично всі країни виявилися непідготовленими - це глобальне старіння населення та збільшення тривалості життя. За останнє десятиліття різко погіршилася демографічна ситуація: зменшилася чисельність росіян, знизилися народжуваність та тривалість життя, скоротилася кількість працездатного населення, зокрема молоді та, навпаки, збільшилася кількість пенсіонерів.

    Збільшення частки людей похилого віку у складі населення перетворюється на один з найважливіших факторів, що впливають на соціально-економічну ситуацію в країні. Збільшення частки пенсіонерів у соціальній структурі російського суспільства тягне у себе соціальні, економічні та політичні наслідки. Тому вивчення російських пенсіонерів як особливої ​​соціально-демографічної групи у складі російського суспільства, їх демографічних, економічних, соціальних та політичних характеристик, а також духовних та життєвих цінностей є однією з найбільш актуальних проблем сучасного російського суспільства.

    Проблема старіння є новий соціальний феномен, особливо останніх десятиліть. Старість стає тривалим та значним етапом індивідуального розвитку, індикатором напрямів зміни соціальних процесів макроструктурного рівня, концептуалізує основи соціальної політики на рубежі століть. Частка людей похилого віку в Росії, яка до війни становила менше 9%, поступово зростала, головним чином за рахунок зниження народжуваності, і до теперішнього моменту нічого принципово не змінилося, але відомо, що ця частка й надалі зростатиме і досягне в 2050 році. 30%. За останні 60 років частка літніх і старих людей, у віці після 60 років, зросла майже втричі і в 1999 вперше за останні 80 років частки полярних вікових груп (дітей і пенсіонерів) практично зрівнялися: 20% діти до 16 років; 20,6% – особи пенсійного віку.

    Виходячи з демографічної ситуації в Росії, можна припустити, що населення Росії продовжуватиме старіти, причому наростаючими темпами. За прогнозами багатьох вітчизняних демографів і економістів, перші симптоми погіршення економічної ситуації в результаті змін у демографічній структурі населення можуть позначитися вже років через 6-8, коли кількість утриманців, що припадають на одного працюючого, зросте в 1,5 рази в порівнянні з нинішнім рівнем. . Становище погіршуватиметься і в наступні роки – вже до 2020 р. співвідношення працюючих та пенсіонерів за різними оцінками становитиме один до одного.

    Демографічні зміни, що відбулися в країні, а також зміни у соціально-економічних відносинах у суспільстві негативно позначилися на демографічних тенденціях майбутнього. Відсутність соціальних гарантій, розшарування населення за рівнем доходів, прагнення людей отримати більш високі доходи, коли доводиться жертвувати іншими цінностями, такими, як сім'я, діти, - передбачає негативні тенденції в демографічних процесах. Падіння рівня життя, погіршення здоров'я та накопичення хронічних хворих від покоління до покоління при втраті соціального контролю над смертністю може призвести до подальшого зниження тривалості життя. У той час, як природне зменшення населення досить поширене у світі, у Росії вона супроводжується кризовими проявами у всіх галузях у суспільному розвиткові. Відомі інших країн механізми компенсацій убули населення (імміграція і культурна адаптація у розвинених країн), майже непридатні у Росії.

    2. Структура економіки. Соціальні та економічні проблеми

    У структурі економіки Росії переважає сектор послуг (торгівля, транспорт, ресторани, готелі, зв'язок, фінансова діяльність, операції з нерухомим майном, державне управління, безпека, освіта, охорона здоров'я, інші послуги) - понад 56,7% структури доданої вартості у 2007 року (у ВВП - 48,6%).

    Крім того, є ще обробна промисловість (харчова промисловість, текстильне та швейне виробництво, виробництво виробів зі шкіри, виробництво взуття, обробка деревини, виробництво з дерева, целюлозно-паперове виробництво, видавнича діяльність, поліграфічна діяльність, виробництво коксу та нафтопродуктів, хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів, виробництво інших неметалевих мінеральних продуктів, металургійне виробництво, виробництво машин та обладнання, виробництво електрообладнання, виробництво електронного та оптичного обладнання, виробництво транспортних засобів та обладнання, інші виробництва) - 19,1% структури доданої вартості (16, 4% ВВП), на видобуток корисних копалин припадає лише 10,4% структури доданої вартості (9,0% ВВП). Будівництво становить лише 5,9% структури доданої вартості (5,1% ВВП); сільське, лісове господарство та рибальство становлять у сумі 4,5% структури доданої вартості (4,5% ВВП Росії). Найменшу частку у структурі доданої вартості займає виробництво та розподілення електроенергії, газу та води - 3,1 % (2,7 % ВВП). На чисті податки, продукти припадає 14,2 % ВВП.

    Серед усіх галузей промисловості Росії найбільш сильними, стосовно 1991 року, виглядають: виробництво електрообладнання, електронного та оптичного обладнання, хімічне виробництво, обробні виробництва, видобуток паливно-енергетичних корисних копалин; целюлозно-паперове виробництво (лісові ресурси Росії - найбільші у світі); видавнича та поліграфічна діяльність; металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів; виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (за даними до 2006 року). З позиції демографічного підходу особи старшого віку - це, перш за все, особлива вікова група населення (від 55 років для жінок та від 60 років і старше для чоловіків). Серед вікових груп зазначеного віку виділяються люди «літні» (з 60 років) та «старі» (75 років і більше).

    Сучасне російське суспільство за віковим складом є суспільством літніх та старих людей; лише за останні шість років кількість пенсіонерів збільшилась на 9,0 %. За прогнозами аналітиків, процес старіння населення Росії ще триватиме і до 2015 року чисельність пенсіонерів може становити 34,5% від чисельності російського електорату, а працездатне населення зменшиться до 64,5%, що призведе до збільшення демографічного навантаження на працююче населення, подальшого старіння держави. і Росія стане однією із «старих» держав світу. У той самий час пенсіонери як велика соціальна спільність є найважливішим елементом соціальної структури російського суспільства, їх поведінка і соціальні установки, зумовлені новим економічним становищем, впливають соціальні, економічні та політичні процеси у суспільстві, з його соціальні інститути.

    Офіційний вихід на пенсію якісно змінює становище людини у суспільстві, її соціальний статус, захищеність, рівень доходів, спосіб життя та стан здоров'я. Форсований перехід до ринкової економіки посилив і так «непрестижне» становище пенсіонерів. Різке зниження рівня життя, нерегулярна виплата пенсій, комерціалізація медичного обслуговування, значно погіршили становище російських пенсіонерів, зробивши їх одним із соціально незахищених верств населення. Важливою особливістю сучасного українського соціуму пенсіонерів є їх неоднорідний соціально-демографічний склад. Російські пенсіонери розрізняються за демографічним (вік, стать, освіта тощо), соціальним (соціальний статус до виходу на пенсію, стаж роботи та ступінь зайнятості після виходу на пенсію, причина та вік виходу на пенсію, загальний пенсійний стаж, прибутковість та т.п.) ознаками. Як соціально-демографічна група, пенсіонери мають свої соціально-психологічні особливості: вірність традиціям, дисциплінованість, моральні якості, ціннісні орієнтації, соціально-психологічний настрій та інші. У сукупності ці ознаки зумовлюють специфічність їх становища та поведінки у економічній, соціальної та правової сферах, соціальній та суспільстві загалом.

    Збільшення частки пенсіонерів у складі суспільства пов'язане не лише з вирішенням нових економічних та соціальних проблем, що визначають якість та рівень життя, а й із вирішенням політичних питань. При цьому вихід на пенсію, істотно впливаючи на соціальну активність пенсіонерів, не робить їх політично інертною частиною суспільства. У структурі російського електорату вони становлять 27,6% і від їхньої участі, наприклад, у виборчих кампаніях багато в чому залежить результат виборів.

    Як і раніше на початку ХХI століття основними проблемами людей похилого віку в сучасній Російській Федерації залишаються: поганий стан здоров'я плюс малозабезпеченість і самотність. Усі проблеми, з якими стикаються пенсіонери у Росії, мають матеріальний характер. Це і потреба у працевлаштуванні, і потреба у медичній допомозі (зокрема безкоштовне зубопротезування). Ветерани скаржаться на те, що не одержують безкоштовні або за пільговими цінами ліки. Але особливо гострою залишається проблема розміру пенсії за старістю. Ситуація зі старінням досить драматична сама по собі, але її ще надмірно драматизують головним чином тими проблемами, що виникають у пенсійній системі. Перехід Росії до ринку пов'язані з різким погіршенням економічного становища країни загалом і особливо пенсіонерів. На відміну від Заходу в Росії пенсія завжди була меншою за зарплату, і для багатьох пенсіонерів ця різниця покривалася додатковим заробітком. Однак нині, коли спостерігається масове безробіття працездатного населення, про працевлаштування пенсіонерів і годі й говорити - 32% пенсіонерів «не можуть звести кінці з кінцями».

    На депресію наші літні співвітчизники страждають у кілька разів частіше, ніж їхні однолітки в країнах Заходу. Парадокс у тому, що лише мізерно мала частина людей похилого віку висловлює бажання якнайшвидше закінчити свій земний шлях, інші мають зовсім інші плани на майбутнє. Самотність – ось що мучить сьогодні людей. Це потужний дестабілізуючий фактор, що впливає на здоров'я та психоемоційний стан. Самотність - стан, властивий переважній більшості людей, особливо у похилому віці. У західних країнах люди похилого віку теж часто страждають від самотності, коротаючи своє століття у власних будинках або чудово облаштованих пансіонатах для людей похилого віку. Але вони хоч би готували себе до такої старості, традиційно дистанціюючись від дорослих дітей та онуків. Чого не скажеш про російських людей похилого віку, багато з яких своє життя не мислили без сім'ї, без трудового колективу, вважаючи себе «істотою суспільною».

    Не можна не згадати про ще одну особливість російської культури, російського сімейного укладу. На Заході опікуватися дорослими, самостійно живуть дітьми не прийнято, відхід на пенсію зазвичай сприймається як час, коли можна «пожити для себе». Російські сімейні традиції інші: старше покоління бачить сенс життя тому, щоб усі свої ресурси - матеріальні, фізичні, духовні - віддавати дітям і онукам. Найчастіше бабуся, котрий іноді дідусь, є основним вихователем у ній. Бабуся зустрічає дитину зі школи, потім веде її до музичної школи, спортивної секції, робить з нею уроки. Соціальні ресурси похилого віку включають такі чинники, як наявність сім'ї, друзів, звичного оточення. Важлива доступність цих ресурсів за необхідності; з цими факторами тісно пов'язана психосоціальна діяльність літніх і старих людей, тобто емоційне благополуччя у соціальному та культурному контекстах. Процес старіння населення супроводжується посиленням тенденцій до погіршення стану здоров'я літніх людей, показники захворюваності, інвалідизації та смертності яких залишаються високими. Відповідно, їх потреба в амбулаторно-поліклінічній допомозі та стаціонарному лікуванні вища, ніж у осіб працездатного віку. Ті, хто має важкі ураження функцій опорно-рухового апарату, потребують різних видів технічних засобів реабілітації, але через недостатнє фінансування в багатьох регіонах забезпечити ними вдається далеко не всіх.

    Літні люди з незадовільним станом здоров'я частіше почуваються соціально ізольованими і потребують постійної профілактичної, лікувальної та соціальної допомоги. Потребу в різних видах соціального обслуговування відчувають близько 80% непрацездатних людей похилого віку, але при цьому лише 4-7% можуть оплачувати подібні послуги, а також необхідні ліки, санаторно-курортне лікування, відпочинок.

    У зв'язку з цим особливу увагу слід звернути на забезпечення більшої доступності та покращення якості медичної допомоги особам похилого віку, зміцнення спеціалізованої геріатричної служби, розвиток профілактичного та реабілітаційного напрямів у медичному обслуговуванні цієї категорії людей, розширення мережі закладів соціального обслуговування (зокрема будинків-інтернатів), а також орієнтованих на надання надомних та напівстаціонарних медико-соціальних послуг.

    3. Демографія – головний національний проект Росії

    Нинішня криза вже четверта в країні з початку ХХ століття. Однак слід розуміти, що його причини якісно відрізняються від тих, що призвели до трьох попередніх. Адже два найважчі демографічні провали в Росії припали на періоди Першої та Другої світових воєн - тобто на час колосальних і безповоротних людських втрат на полі бою. Сьогодні наша країна ні з ким не воює. І головна причина нинішньої демографічної кризи полягає в тому, що в країні протягом останніх 15 років проводиться соціально-економічний та політичний курс, абсолютно далекий від національно-державних інтересів країни та інтересів російського народу.

    А це означає, що вирішити проблеми демографії можна лише вирішивши в комплексі основні соціально-економічні проблеми країни. Іншими словами – створивши максимально сприятливі умови для життя людей у ​​Росії. У чому виражаються нинішні демографічні проблеми у Росії?

    Це насамперед низька народжуваність, яка давно вже не забезпечує навіть простого відтворення населення. Більше того, протягом останніх 15 років вона знизилася майже на 30%. По-друге, це вкрай висока смертність росіян. Її рівень у 1,6 раза перевищує показники розвинутих держав. Чоловіча смертність у 4 рази перевищує жіночу. Вкрай високою в нашій країні залишається і дитяча смертність - вона більш ніж у 1,5 рази вища, ніж у Європі. По-третє, це низька тривалість життя в нашій країні. За цим показником Росія опустилася з 35-го місця у світі, яке вона займала в 1975 році, до 142-го місця в даний час. Це рівень Іраку і Гондурасу, нижчий тільки країни Африки та Океанії. Все це веде до загального скорочення чисельності населення Росії. За останніх 15 років ми втратили близько 5 мільйонів осіб, або 3,2% населення. Нині чисельність жителів країни щорічно скорочується майже на 700 тисяч осіб. І навіть офіційні прогнози в цьому питанні аж ніяк не втішні - вже до 2050 року населення Росії може скоротитися до 77 мільйонів осіб, що вдвічі менше за нинішній рівень. Серед інших гострих демографічних проблем слід зазначити такі:

    Помітне зниження частки дітей та молоді у структурі населення;

    Зростання частки громадян пенсійного віку;

    Більш ніж дворазове зростання кількості інвалідів протягом останніх 13 років;

    Наростання частки мігрантів, зокрема нелегальних, відносини яких із місцевим населенням нерідко складаються як конфліктні, а часом і відверто ворожі.

    Тим часом, за різними оцінками, у Росії нині проживає від 1,5 до 6 мільйонів нелегальних мігрантів, становище яких найчастіше просто нестерпне. Їхні невирішені проблеми несуть пряму та реальну загрозу соціальної та політичної стабільності в нашій країні. У результаті наслідки демографічної кризи нашій країні виглядають дуже тривожними. Перше. Росії належить 13% світової території, а ось наша частка в населенні Землі може скоротитися до 2050 року до 1%. А ще на початку ХХ століття жителі Російської імперії становили 8% світового населення. Друге. Три чверті території нашої країни вже сьогодні є фактично незаселеними просторами. У країні існує 13 тисяч населених пунктів без мешканців та майже стільки ж – де проживає менше 10 осіб. Таке становище має особливу небезпеку для прикордонних регіонів Сході країни, де щільність населення суміжних регіонах сусідніх держав 100 і більше разів перевищує щільність російського населення. Отже, ми ризикуємо просто втратити дані території.

    На превеликий жаль, цей список можна продовжувати і надалі. Однак хотілося більш детально зупинитися на тих кроках та діях, які необхідно терміново вжити для негайного виправлення демографічної ситуації в країні. Насамперед, у Росії немає якогось одного методу вирішення демографічної проблеми. Забезпечити зростання чисельності нації можна лише в комплексі, піднімаючи економіку та соціальну сферу, а також якісно розвиваючи інфраструктуру в країні. Іншими словами, ніхто не може наказати російським жінкам народжувати вдесятеро більше здорових дітей, а громадянам похилого віку - жити не менше 100 років. Але влада може, мусить і зобов'язана створити для цього необхідні умови. У чому вони?

    4. Шляхи виходу із «демографічної ями»

    Перше. Оскільки погіршення стану здоров'я - одна з головних причин надсмертності росіян різного віку, потрібна якісна модернізація всієї системи охорони здоров'я в країні. І починати тут необхідно зі зупинки реформи медицини, що проводиться, і зміни її напряму на 180 градусів. Реформа позитивного результату, що йде з 1997 року, по суті, не дала. Навпаки, за цей час багато показників лише погіршилися. Наприклад, загальна захворюваність зросла на 16%. Це негайне вирішення житлової проблеми у масштабах усієї країни. Не можна не помічати, що відсутність нормального житла гальмує народжуваність, особливо серед молоді.

    У країні має бути створена ефективна система іпотеки, доступна для всіх бажаючих придбати своє житло. Її умови мають бути зрозумілими людям та вигідними для них. Це зміна системи розподілу доходів всіх громадян Росії. Головне завдання – це значне зростання доходів кожної російської сім'ї. Фактично країні потрібна нова соціальна політика. Адже бідність і злидні залишаються найлютішими ворогами основної маси російських сімей. А якщо матері нема на що годувати одну дитину, то чи буде вона замислюватися про те, щоб завести другу, не кажучи вже про третю?

    У країні є всі необхідні ресурси та можливості для вирішення цієї проблеми. Адже очевидно, що ті ж мізерні посібники з народження дитини та догляду за нею практично ніяк не компенсують реальних витрат батьків. Приклад маленької Ісландії, де уряд платить абсолютно фантастичні для нас 25 тисяч євро за першу дитину, 50 - за другу та 75 - за третю. А в результаті ця країна міцно утримує лідерство за рівнем народжуваності у Європі. Це зміна курсу державної економічної політики, яка перешкоджає нормальному розвиткові нації.

    Потрібно відродити країни традиції здорового життя. Адже сьогодні повсюдно спостерігається абсолютно протилежна ситуація. Масовими явищами стали пияцтво та алкоголізм, особливо на селі. У Росії курять дві третини чоловіків та більше третини жінок. Погрозливо наростає кількість дітей, що палять, у старших класах школи систематично курять більше 20% підлітків. За різними даними, понад 4 мільйони жителів Росії пробували наркотики, а 2,5 мільйона вживають їх постійно, їх 76% - молодь до 30 років.

    Необхідно придушити злочинність, відновити моральні підвалини нашого суспільства та насамперед - цінність людського життя. Адже сьогодні у нас склалася майже загальна безвідповідальність і держави, і самих громадян за своє життя та життя тих, хто поряд. Так, самогубств у нас відбувається більше, ніж навіть навмисних убивств. Рівень суїцидів у нашій країні більш ніж удвічі перевищує середньосвітові показники. У країні продовжується справжнє свавілля на дорогах. Щорічно у дорожньо-транспортних пригодах гине кількість громадян, що дорівнює населенню невеликого міста. Залишаються вкрай високими загибель та травматизм людей на виробництві, а також у побуті. Вкрай негативний вплив на морально-психологічний стан суспільства має нездатність держави придушити тероризм та організовану злочинність, насадження через засоби масової комунікації культу сили та насильства. Природно, представлений перелік заходів та дій щодо подолання демографічної кризи не є абсолютно вичерпним.

    Однак якщо реалізувати представлені шість основних позицій, то цього буде достатньо для корінного перелому у розвитку демографічної ситуації в нашій країні: від глибокої кризи до нормалізації становища та поступового відродження нації. І якщо почати діяти негайно, то до 2050 населення Росії, за розрахунками вчених, може зрости до 160 мільйонів чоловік. Здається, що цей показник має бути закладений як мінімальна ціль у наш головний національний проект Росії – неухильне зростання числа її здорових, благополучних та щасливих громадян!

    Висновок

    Таким чином, старіння населення спостерігається у всіх без винятку розвинутих країнах. Згідно з прогнозами демографів темпи старіння населення Росії зростатимуть і до 2055 р. середній вік населення збільшиться до 57 років, чисельність пенсіонерів зросте до 75 млн. і становитиме близько 55% у всьому населенні. Старіння населення призводить до цілого ряду економічних та медико-соціальних наслідків. Основними проблемами людей похилого віку в сучасній Росії залишаються: поганий стан здоров'я, малозабезпеченість і самотність, потреба у працевлаштуванні, потреба у медичній допомозі. Ще одна істотна проблема людей похилого віку - можливість більш активного їх включення в трудову діяльність.

    Проблеми передусім пов'язані зі здоров'ям: для літніх хворих характерне поєднання кількох захворювань. В даний час в цілому по Росії близько 1,5 млн. громадян старшого віку потребують постійної медико-соціальної допомоги. Вирішення проблем старшого покоління потребує комплексного підходу. А це неможливо без вироблення єдиної концепції державної соціальної політики щодо цієї категорії громадян. Зміст цієї політики можна визначити як сукупність заходів політичного, правового, економічного, медичного, соціального, наукового, культурного, інформаційно-пропагандистського та кадрового характеру.

    Її стратегічною метою має стати підвищення рівня та якості життя людей похилого віку на основі соціальної солідарності та справедливості, формування нового ставлення до місця старості у життєвому циклі, утвердження у суспільній свідомості стереотипу значущості старшого покоління як носія моральних, естетичних, культурних цінностей. Один із пріоритетів концепції - зміцнення системи соціальних служб, які працюють із літніми людьми, оскільки сьогодні далеко не кожна сім'я може нести тягар витрат на догляд за літніми членами сім'ї.

    Список використаної літератури

    соціальний демографічний населення

    1. Актуальні проблеми соціальної підтримки пенсіонерів/Інформаційно-аналітичне управління Апарату Ради Федерації ФС РФ. – 2000. – 43 с.

    2. Вишневський А. Велика малонаселена держава. Росія-2013: висока смертність, низька народжуваність // Росія у світовій політиці.

    3. Володимиров Д.Г. Старше покоління як чинник економічного розвитку Росії/Д.Г. Володимирів. - М.: ІСПД РАН, 2004. - 11 с.

    4. Волинська Л.Б. Престижність віку // Соціс. – 2000. – №7. – С. 34-41.

    5. Доброхліб В. Ефективне використання ресурсів старшого покоління на прикладі Володимира. // Доповідь на міжнародному симпозіумі «Реалізація принципів ООН щодо людей похилого віку у Росії: підходи і технології». - М: РАГС, 2002. - С. 47.

    6. Єлютіна М.Е. Соціальна геронтологія/М.Е. Єлютіна, Е.Є. Чеканова. – Саратов: СДТУ, 2001. – 168 с.

    7. Кобзєва Л.Ф. Характеристика рівня життя та здоров'я літніх // Матеріали. Консульт. міжн. насін. - М: МЗМП РФ, 2001. - С. 25.

    8. Багдасарян В. Чи керована демографія? // Влада.-2006. - № 10.

    9. Баранов А. Соціально-економічні проблеми депопуляції та старіння населення. // Зап. Статистики.-2000. - № 7.

    10. Беглярова І. Демографічна ситуація-похідна стану суспільства. // Ріс. Федерація сьогодні. -2007. - № 11.

    Розміщено на Allbest.ru

    ...

    Подібні документи

      Медико-соціальні проблеми людей похилого віку в Росії, збільшення їх частки у складі населення, посилення тенденцій до погіршення стану їх здоров'я. Вплив соціально-демографічної проблеми на економічну ситуацію, вирішення питань старшого покоління.

      реферат, доданий 26.07.2010

      Індекс демографічної старості населення Росії. Чинник низької тривалості життя чоловіків у порівнянні з жінками. Соціально-економічні, соціально-психологічні, медико-соціальні та етичні проблеми, пов'язані зі старінням населення.

      курсова робота , доданий 19.09.2008

      Чисельність та розміщення населення. Народжуваність та смертність, природний приріст населення, типи його відтворення. Демографічні вибухи та кризи. Міграція населення та її класифікація. Демографічна політика держави, материнський капітал.

      реферат, доданий 22.10.2008

      Кількісні та якісні характеристики трудових ресурсів: динаміка та чисельність населення, їх віково-статева структура, тенденції їх зміни. Визначення чисельності зайнятих у громадському господарстві. Соціально-демографічні проблеми Росії.

      контрольна робота , доданий 14.12.2013

      Демографічна структура та процеси. Чинники, що впливають демографічну ситуацію. Динаміка тривалості життя населення. Дефіцит народжуваності та профіцит смертності. Основні види міграції населення. Основні шляхи виходу із "демографічної ями".

      курсова робота , доданий 11.09.2014

      Чинники, що впливають рівень бідності. Ступінь утримувального навантаження. Поліпшення демографічної ситуації у країні. Опіка над соціально незахищеними. Стратегії вирішення соціально-економічних проблем у Росії. Нерівність життєвих шансів населення.

      курсова робота , доданий 17.02.2015

      Теоретичні та нормативно-правові засади проведення статистики чисельності та складу населення, застосовувані методи та інструменти дослідження. Національний склад та розселення населення Росії, його рівень життя та доходи. Демографічні сценарії.

      курсова робота , доданий 26.10.2013

      Історія проведення загального перепису населення Російської імперії 1897 р. Облік демографічної динаміки населення Росії. Збільшення тривалості життя та міграційний приріст за даними 2006-2010 років. Щільність населення Росії за суб'єктами.

      творча робота, доданий 19.05.2012

      Демографічні процеси, що відбуваються у країні. Народжуваність. Смертність. Старіння населення. Здоров'я населення. Скорочення чисельності населення. Прогнозні оцінки подальшого розвитку демографічних процесів у Росії.

      реферат, доданий 08.04.2007

      Поняття населення та демографічні процеси. Показники руху населення та його чисельності, методи їх розрахунку. Екстраполяційні методи: реальний процес зміни чисельності прогнозованих показників. Типи угруповань населення.

    Дві сторони демографічної проблеми

    Зауваження 1

    Демографічні проблеми мають значні географічні відмінності. Вони багатоаспектні та складні. Якщо у країнах поширений I тип відтворення (високий природний приріст, народжуваність і смертність), то розвинених країнах спостерігається II тип відтворення, що характеризується низьким рівнем демографічних процесів (зниження чисельності населення, перевищення смертності над народжуваністю).

    Існує дві проблеми:

    • «демографічний вибух» (країни, що розвиваються);
    • «Демографічна криза» (Росія, Білорусь, Україна, Грузія, Болгарія, країни Балтії, Угорщина, Румунія, Німеччина, Франція та ін.).

    Кожна проблема характеризується своїми причинами виникнення, неоднаковим характером та різними ступенями складності внаслідок різного рівня соціально-економічного та культурного розвитку, історичного розвитку держави, релігійного складу населення.

    Причини демографічного вибуху

    Основна причина стрімкого зростання населення в країнах, що розвиваються, обумовлена ​​низкою факторів:

    • низький рівень освіти;
    • общинне володіння землею (земельний наділ тим більше, що більше людей перебуває у громаді);
    • низька продуктивність праці основний галузі економіці – сільському господарстві;
    • релігійні традиції та вірування, орієнтовані на багатодітність.

    До Другої світової війни висока народжуваність та висока смертність (через хвороби, голод, епідемії) врівноважували один одного. У другій половині XX століття досягнення цивілізації, що прийшли в країни, що розвиваються (вакцинація, медичне обслуговування, санітарно-гігієнічні заходи, поліпшення матеріальних умов) призвели до високого природного приросту населення.

    Головна причина «демографічного вибуху» – відсутність ефективного контролю за народжуваністю.

    Зростання чисельності населення пов'язані з людськими можливостями збільшувати ресурси, необхідних існування. Швидкість населення Землі зростає і швидкість цього зростання зумовлена ​​швидкістю технічного прогресу.

    Швидке зростання населення в Азії, Африці, Латинській Америці зумовлене тим, що характерна для цих регіонів висока народжуваність завдяки досягненням медицини поєдналася з низькою дитячою смертністю.

    У США, Франції, Англії зростання населення забезпечується міграцією та високою народжуваністю мігрантів (латиноамериканці у США, араби у Франції, індуси в Англії).

    Причини демографічної кризи

    У докапіталістичних країнах основною причиною високої народжуваності була користь використання дитячої праці сімейному господарстві. У розвинених капіталістичних країнах живуть найманою працею, потреба у своїх дітях-найманцях зникла. У таких країнах старість забезпечена державною пенсійною системою. При цьому чим більше країна розвинена, тим менше людина потребує дітей.

    Зауваження 2

    У розвинених країнах основна причина низької народжуваності у тому, що з матеріальної погляду діти вважаються збитковими для сімейного бюджету. Допомога та різні виплати не покривають витрат на утримання дітей.

    До природних втрат населення ведуть:

    • високий рівень соціально-економічного розвитку;
    • емансипація та зміна статусу жінки;
    • високий рівень урбанізації;
    • наслідки військових конфліктів та воєн, тероризм;
    • висока смертність від хвороб;
    • техногенні катастрофи та виробничий травматизм;
    • природні катастрофи;
    • еміграція.

    Демографічні проблеми Росії

    Протягом 20 останніх років у Росії спостерігається природне зменшення населення. Це пов'язано з такими факторами:

    • катастрофічне зниження матеріальної забезпеченості та доходів основної частини населення;
    • поляризація умов життя;
    • висока частка бідних за недостатнього визначення рівня бідності;
    • значне безробіття та невиплати заробітків;
    • руйнація соціальної сфери; деградація соціального забезпечення.

    ДЕМОГРАФІЧНА ПРОБЛЕМА - проблема зростання світового народонаселення, що загострилася в середині XX ст., Одна з найважливіших глобальних проблем сучасності. Світова демографічна ситуація характеризується крайньою неоднорідністю. Якщо у багатьох промислово розвинених країнах, у тому числі в деяких країнах Східної Європиі , спостерігається зниження народжуваності, то більшості країн нормою є високі темпи приросту чисельності населення. Наметившаяся наприкінці 60-х тенденція до поступового уповільнення середньорічних темпів збільшення світового населення виявляється недостатньою, щоб призвести до зменшення абсолютного приросту в найближчі десятиліття. За даними до 2050 року чисельність населення земної кулі досягне 9-9.5 млрд. осіб, з яких майже 80% проживатимуть у країнах, що розвиваються.

    Високі темпи збільшення населення світі зберігаються головним чином з допомогою його приросту країнах Африки та деяких країнах Азії. Народжуваність на Африканському континенті нині найвища у світі - 46,4 особи на 1000 жителів (у країнах Західної Європи - 14,1 особи). Важливим елементом сучасного демографічного процесу є старіння населення. Якщо 50-ті роки люди старше 60 років становили 7,7% населення планети, то до кінця XX століття чисельність цієї вікової групи перевищила 11%.

    Соціальний та економічний прогрес, досягнення медицини, скорочення загального рівня народжуваності ведуть до збільшення середньої тривалості життя у світі, яка наприкінці XX ст. становила 58,7 року (у 50-х рр. – 47 років). Ці тенденції поширюються і на країни, що розвиваються: до початку 80-х років. у них мешкало близько 55% населення Землі у віці 60 років і більше (до початку XXI століття ця цифра досягла 77%). Сучасні демографічні процеси істотно впливають на урбанізацію: темпи зростання міського населення значно перевищують темпи загального приросту населення в країнах, що розвиваються; до 2000 близько 54% ​​населення світу стало жити в містах, при цьому чисельність міського населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки склала 1 млрд. чоловік.

    Нерівномірне зростання населення помітно змінило до кінця XX століття частку окремих великих регіонів у загальному населенні Землі. Чисельність населення Зарубіжної Європи – 10%, Зарубіжної Азії – 59,0%, Африки 13,4%, Північної Америки (без

    Мексики) – 5,0%, Латинської Америки – 9,2%, Австралії та Океанії – 0,5%. Порівняно з 1950 р. частка Африки збільшилася у півтора рази. Що ж до всієї групи розвинених країн, їх частка у населення Землі впала до 21,4% (1950 - 32,9%), а частка країн зросла до 78,6%.

    За розрахунками, які можна визнати досить науково обґрунтованими, населення Землі зросте до 2030 р. до 8 млрд. осіб (це середній варіант розрахунків; за максимальним варіантом - до 9, за мінімальним - до 7 млрд. осіб), а частка міських жителів населення становитиме 65% (у розвинених країнах - 85 і у країнах - 61%). На думку більшості російських демографів, населення планети досягне до середини XXI ст. приблизно 9 млрд., а до кінця століття - 10-11 млрд. (за даними експертів ООН, на Землі 2095 р. житиме 10,2 млрд. осіб). На цьому рівні очікується повна зупинка подальшого зростання населення (або матиме місце лише незначний приріст).

    Згідно з твердженнями неомальтузіанців, важке економічне та соціальне становище молодих держав перебуває у прямій залежності від високих темпів приросту населення. На їхню думку, народонаселення є «незалежною» змінною, що надає домінуючий вплив на безробіття, злочинність, ступінь забруднення навколишнього середовища тощо. При цьому як один із засобів боротьби з економічною та соціальною відсталістю пропонуються заходи, пов'язані із запровадженням жорсткого контролю за зростанням народжуваності, розширенням програм «планування сім'ї», пропагандою медичних знань та ін.

    Інші вчені розглядають світову демографічну ситуацію як частину загального процесу соціально-економічного, науково-технічного та соціально-культурного розвитку, що включає такі характеристики, як рівень розвитку промислового та сільськогосподарського виробництва, прогрес у галузі охорони здоров'я, освіти тощо. Тенденція зростання населення аж ніяк не є «пасивною» складовою цього процесу. Саме демографічні характеристики (чисельність та склад населення, спрямованість демографічних процесів та ін.) визначають зрештою обсяг, структуру та динаміку виробництва, масштаби інвестицій у соціальне середовище. Однак помилково як абсолютизувати значення демографічного чинника, так і затушовувати той факт, що соціально-демографічна ситуація, що створилася в країнах, ускладнює вирішення і без того складного комплексу проблем, що дісталися їм у спадок від колоніального минулого. Вирішення світової демографічної проблеми передбачає здійснення цілого комплексу соціально-економічних та культурних перетворень, встановлення нового економічного порядку, припинення перегонів озброєнь та переключення військових витрат на цілі розвитку.



     

    Можливо, буде корисно почитати: