Звуковий склад поетичної мови. Евфонія (звуковий склад поетичного мовлення) Система приголосних звуків

1. Знайомство з поняттям «звук мови».

Учні разом із учителем слухають різні звуки і л спільної розмові встановлюють різницю між фізичними звуками (стукіт, скрип тощо.), звуками, які видають тварини, і звуки промови. З'ясовується, що звуки мови властиві лише людині.

Ми вже знаємо, що мова складається зі слів. Тепер спробуємо визначити, з чого складаються слова.

Вчитель звертається до слів різних мов, пред'являє учням ті їх, які, маючи загальне значення, зовсім не схожі за звуковим складом, наприклад: нічі найт, м'ячі бив.Порівнявши їх, учні намагаються пояснити, чим вони не схожі. Вчитель, беручи активну участь у спільній розмові, підсолить їх до висновку, що ці слова складаються з різних звуків.

Тепер дітям можна поставити запитання: а що таке звуки мови? Як і за допомогою чого вони утворюються? Вільні відпустки такі питання покажуть початковий рівень усвідомлення учнями поняття «звук» та його здатність відчувати артикуляцію.

2. Спостереження звукового складу слів.

Вчитель пропонує учням повільно вимовляти слова, намагаючись простягати кожен звук, і при цьому дивитися один на одного. Можна також використовувати невеликі дзеркала, дивлячись і які учні зможуть побачити рухи мовних органів при проголошенні різних звуків. Щоб діти виразно помітили рухи губ і язика, потрібно підібрати слова, при проголошенні яких ці рухи будуть добре помітні, наприклад: молоко, павич.

Висновок про способи виголошення звуків поки що робиться і у вільній формі: хтось із дітей може сказати «рот говорить», хтось – звуки виходять, тому що губи та мова рухаються» тощо. На наступних уроках вчитель підводить учнів до точнішого розуміння роботи артикуляційного та голосового апарату.

3. Артикулаційна гімнастика.

Щоб успішно оперувати звуками, потрібно навчитися поні-мати і відчувати рухи губ і язика, роботу голосових зв'язок. Цьому сприяють вправи гімнастики артикуляції, наведені на с. 158.

4. Спостереження механізму утворення окремих звуків мови, участі губ, мови та голосу.

Учні під керівництвом вчителя вимовляють різні звуки промови, обговорюють і встановлюють спосіб освіти кожного з них: у якому положенні при цьому знаходяться губи та мова, чи беруть участь голосові зв'язки.

Розглядаються особливості вимови, наприклад звуку [м]. Губи щільно зімкнуті. Мова не бере вирішальної участі. Переконатись у цьому можна, вимовляючи звук з язиком, піднятим догори, опущеним донизу або зрушеним убік. Роботу


Так вже з самого початку на прикладі знайомства із дзвінкими звуками учні готуються до засвоєння парних приголосних. На закінчення робиться висновок, що в освіті звуку беруть участь губи та голос, а мова лежить спокійно.

Аналогічно розглядається проголошення звуку [с]. Тут головну роль грає язик: його кінчик упирається в нижні зуби, якщо змінити його положення, звуку не вийде. А ось губи практично не беруть участь: звук виходить і при витягнутих, при розтягнутих губах. Голос також не бере участі. Звук [с] вимовляється лише пошепки, при включенні голосу виходить інший звук - [з].

Таким чином аналізується вимова приблизно шести-восьми звуків. Через війну діти з допомогою вчителя роблять висновок: кожен звук мови вимовляється по-своєму; якщо змінив положення мови, губ, увімкнути чи вимкнути голос, то змінюється і звук.

Оскільки надалі учні досить часто повертатимуться до спостереження за рухами мови, губ та участю голосу, доцільно познайомити їх з терміном «артикуляція» - робота або становище органів мови при виголошенні звуків мови. Не слід вимагати від учнів обов'язкового використання цього терміна у тому власної промови. Достатньо, якщо ним користуватиметься вчитель, а діти його розумітимуть.

Насамкінець доцільно запропонувати учням вимовити кілька коротких слів, спочатку спостерігаючи в дзеркалі, як при цьому рухаються губи і язик, а потім проговорити ці ж слова без дзеркала, концентруючи увагу на рухах свого артикуляційного та голосового апарату. Після цього ще раз повторюєте зроблений раніше загальний висновок - слова складаються зі звуків.

5. Ознайомлення з графічним зображенням звуків.

Вчитель просить учнів згадати будь-який звук, але з вимовляти його вголос. Давши 10 -20 з на роздум (прийом, який привчає дітей тримати паузу між завданням чи запитанням і відповіддю), вчитель пропонує одному з учнів вимовити задуманий їм звук, наприклад [а].

Потім слід завдання задумати і назвати два інші звуки, виконується так само, як і перше. Викликаний учень, наприклад, звуки [у], [м].

Як ви думаєте, скільки звуків вимовили Митя та Альоша разом? (Три.) Повторіть ці три звуки. ([а], [у], [м].)

А тепер згадайте і підготуйтеся вимовити ще три нові звуки. Мовчіть, поки я не спитаю когось із вас.

Після паузи один із учнів вимовляє, наприклад, звуки [л], [п],[і].

Тут уже не всі зможуть відповісти правильно: комусь важко порахувати, а хтось просто забув попередні звуки. Ось якби вони були зафіксовані на дошці чи папері, тоді відповісти на запитання було б легко.

Вчитель показує учням, що звук позначається точкою чи маленьким кружком. Спочатку був вимовлений один звук, потім-Дна, потім-три. Їх запис виглядає так: о о о о о.

6. Формування вміння визначати кількість звуків.

Вчитель просить учнів послухати звуки, які він скаже, і сказати, скільки вони почули звуків: [a] [м]. (Два.) Обидва звуки позначаються у зошиті кружками, розташованими через клітинку.

А скільки звуків я сказала тепер: [ос]? (Також два.)

Пропустіть праворуч три клітини і накресліть їх на тій же сходинці поруч один з одним, але вже без пропуску клітини.

Фонетика

Фонетика(Від грец. - phone «звук») - розділ науки про мову, що вивчає звуки мови. Вони здатні утворювати слова, за допомогою яких називаються предмети, явища навколишнього світу: [а] + [к] + [н] - [оґ] - [ вікно] = вікно; [к] + [а] + [в'] + [про] + [р] - [кав'ор] = килим.

Щоб точно передати звучання слова, використовується спеціальний фонетичний запис. транскрипція(Від лат. Trans-criptio - "переписую").

Основні знаки транскрипції:

Межі транскрипції

['] - знак м'якості приголосного [п'ет”] - співати

[ j’] - м'який дзвінкий приголосний (йот) - ями

Звук- Це мінімальна одиниця мови, що вимовляється. У звуку промови виділяються акустична, артикуляційна та смислорозрізняюча сторони.

Акустична сторона звукусприймається слухом. З цього погляду звук може бути високим і низьким, сильним і слабким, високого тембру та низького тощо.

Артикуляційна сторона звуку- це робота органів промови. Наприклад, звук [р] утворюється вібрацією кінчика мови, звук [у] – за допомогою губ.

Сенсорозмінна стороназвуку у тому, що звук може розрізняти звукові оболонки слів та його форм (у разі він позначається терміном фонема). Наприклад, звукові оболонки слів комуі сомвідрізняються звуками-фонемами [к] і [з].

У російській мові 42 звуки: 6 голосних та 36 приголосних.

Отже, найкоротша, мінімальна, нерозчленована звукова одиниця, що виділяється при послідовному звуковому членуванні слова, називається звуком мови. Традиційною класифікацією звуків мови є поділ їх на голосні та приголосні.

Згідні звуки та їх класифікація

Згодні звуки відрізняються від голосних наявністю шумів, які утворюються в ротовій порожнині при виголошенні. Згодні розрізняються: 1) за участю шуму та голосу; 2) за місцем утворення шуму; 3) за способом утворення шуму; 4) за відсутністю або наявності м'якості.

Участь шуму та голосу.За участю шуму та голосу приголосні діляться на галасливі та сонорні. Сонорниминазиваються приголосні, що утворюються за допомогою голосу та незначного шуму: [м], [м'], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р']. Галасливіприголосні діляться на дзвінкі та глухі. Шумними дзвінкимиприголосними є [б], [б'], [в], [в'], [г], [г'], [д], [д'], [ж], [ж'], [з] , [з'], [j], [дз], [дж], що утворюються шумом за участю голосу. До галасливим глухимприголосним ставляться: [п], [п'] [ф], [ф'], [к], [к'], [т], [т'], [c], [с'], [ш] , [ш'], [х], [х'], [ц], [ч'], що утворюються лише за допомогою одного шуму, без участі голосу.

Місце утворення шуму.Залежно від того, який активний орган мови (нижня губа або мова) домінує при утворенні звуку, згодні поділяються на губніі язикові. Якщо враховувати пасивний орган, стосовно якого артикулює губа чи язик, згодні можуть бути губно - губними[б], [п], [м] та губно-зубними[в], [ф]. Мовніділяться на передньомовні, середньомовні та задньомовні. Передньомовніможуть бути зубними[т], [д], [с], [з], [ц], [н], [л] і піднебінно-зубними[ч], [ш], [ж], [р]; середньомовні - середньопіднебінними[j]; задньомовні - задньопіднебінними[г], [к], [х].



Способи утворення шуму.Залежно від відмінності способів утворення шуму приголосні діляться на смічні[б], [п], [д], [т], [г], [к], щілинні[в], [ф], [с], [з], [ш], [ж], [j], [х], африкати [ц], [ч], смично-прохідні: носові [н], [м], бічні, або ротові, [л] та тремтячі (вібранти) [р].

Твердість і м'якість приголосних.Відсутність чи наявність м'якості (палаталізації) обумовлює твердість та м'якість приголосних. Палаталізація(лат. palatum - тверде піднебіння) є результатом середньопіднебінної артикуляції мови, що доповнює основну артикуляцію приголосного звуку. Звуки, що утворюються з такою додатковою артикуляцією, називаються м'якими, а утворені без неї - твердими.

Характерною особливістюсистеми приголосних є наявність у ній пар звуків, співвідносних за глухістю-дзвінкістю та за твердістю-м'якістю. Співвідносність парних звуків у тому, що у одних фонетичних умовах (перед голосними) вони різняться як два різних звуку, а інших умовах (наприкінці слова) не розрізняються і збігаються у своєму звучанні. Ср . троянда - росаі троянд - ріс [рос - ріс]. Так виступають у зазначених позиціях парні приголосні [б] - [п], [в] - [ф], [д] - [т], [з] - [с], [ж] - [ш], [г] - [к], які, отже, утворюють співвідносні пари приголосних за глухістю-дзвінкістю.

Співвідносний ряд глухих та дзвінких приголосних представлений 12 парами звуків. Парні приголосні відрізняються наявністю голосу (дзвінкі) чи відсутністю його (глухі). Звуки [л], [л'], [м], [м'], [н], [н'], [р], [р'] - непарні дзвінкі, [х], [ц], [ ч'] - непарні глухі.

Твердість і м'якість приголосних, подібно до глухості-дзвінкості, в одних позиціях різниться, а в інших не відрізняється, що призводить до наявності в системі приголосних співвідносного ряду твердих і м'яких звуків. Так, перед голосним [о] розрізняються [л] - [л'] (пор.: лот-лід [лот - л'от],а перед звуком [е] не розрізняються не тільки [л] - [л'], але й інші парні тверді-м'які звуки (пор.: [Л'ЄС], [В'ЄС], [Б'ЄС]і т.д.).

Голосні звуки та їх класифікація

Голосні звуки відрізняються від приголосних наявністю голосу - музичного тону та відсутністю шуму.

Існуюча класифікація голосних враховує такі умови освіти голосних: 1) ступінь піднесення мови, 2) місце піднесення мови і 3) участь або неучасть гyб. Найсуттєвішим із цих умов є положення мови, що змінює форму та обсяг порожнини рота, від стану яких і залежить якість голосного.

За ступенем вертикального підйому мови розрізняються голосні трьох ступенів підйому: голосні верхнього підйому[і], [и], [у]; голосні середнього підйому[е], [про]; голосний нижнього підйому[а].

Рух мови по горизонталі призводить до утворення гласних трьох рядів: голосні переднього ряду[і], [е]; голосні середнього ряду[и], [а] та голосні заднього ряду[у], [про].

Участь або неучасть губ в утворенні голосних є основою для поділу голосних на лабіалізовані(загублені) [о], [у] та нелабіалізовані(Незагублені) [а], [е], [і], [и].

Склад членується на ще дрібніші одиниці — звуки, які є найменші одиниціпромови, що вимовляються за одну артикуляцію.

Звуки мови створюються коливаннями повітря та роботою мовного апарату. Тому їх можна як явища фізіологічні, оскільки вони виникають у результаті артикуляторної діяльності, і фізичні (акустичні), тобто. сприймаються на слух. Однак цими двома аспектами при характеристиці звуків мови не можна обмежитися; мовознавство вивчає звуки як окремі одиниці мови, виконують соціальну функцію, тобто. функцію спілкування для людей. Для мовознавства важливо з'ясувати, якою мірою звуки пов'язані з розрізненням сенсу слів та його форм, чи всі звуки однаковою мірою важливі мови як засобу спілкування. Тому наприкінці XIX – на початку XX ст. лінгвісти почали вивчати саме функціональну сторону звуків, у результаті з'явився новий відділ мовознавства — фонологія.

Звуковий склад російської мови

Всі звуки мови поділяються на дві групи: голосні та приголосні.

Голосні та приголосні відрізняються акустичними та артикуляційними ознаками: 1) голосні - це тональні звуки, приголосні утворюються за участю шуму; 2) голосні - це звуки, які утворюються без участі перешкоди на шляху повітряного струменя, всі приголосні утворюються за допомогою перешкоди (зімкнені губи - [б], [п], щілина між язиком і твердим піднебінням - [х] і т.д. ); 3) голосні не диференціюються за способом і місцем освіти, для приголосних місце та спосіб освіти є дуже суттєвими підставами їх класифікації; 4) при утворенні гласних органи промови напружені рівномірно, при утворенні приголосних органи промови найбільш напружені там, де є перешкода; 5) повітряний струмінь при виголошенні голосних слабкий, а при виголошенні приголосних сильний, тому що йому необхідно подолати існуючу на її шляху перешкоду; 6) всі голосні звуки можуть бути слогообразующими, приголосні (крім сонорних) що неспроможні самостійно утворити стиль.

У цьому протиставленні голосних і приголосних звуків промови проміжне положення займають сонорні приголосні, які частиною ознак зближуються з приголосними (освіта за допомогою перешкоди, диференціація за способом і місцем освіти, наявність шуму), а частиною - з голосними (переважання тону, здатність утворювати склад) .

Голосних звуків (фонем) у російській мові шість: [і], [и], [у], [е], [о], [а]. Їх класифікація спирається на ознаки артикуляції: ступінь підйому мови, ряд, участь губ.

Згідних звуків (фонем) у сучасній російській мові 37. Їх освіта та класифікація значно складніша, ніж голосних.

Інтонація

Кожна фраза інтонаційно оформлена.

Інтонація— це сукупність засобів організації промови, що відображають її смислову та емоційно-вольову сторони і проявляються в послідовних змінах висоти тону (мелодики — підвищенні або зниженні тону), ритму мови (співвідношенні сильних і слабких, довгих і коротких складів), темпу промови (прискоренні) і уповільнення протікання мови), сили звучання (інтенсивності мови), внутрішньофразових пауз (що відбивається на ритміці фрази) і загального тембру висловлювання, який, залежно від цільової установки, може бути «веселим», «грайливим», «зляканим», "похмурим" і т.д. Інтонація виконує важливі функції: вона не лише оформляє фрази, речення та різні синтаксичні конструкції, а й бере участь у висловленні думок, почуттів та волевиявлення людей. Справді, той самий відрізок промови в залежності від того, як, з якою інтонацією він буде вимовлений, може мати різне значення: Він прийшов. - Він прийшов! - Він прийшов? Інтонація оповідальної мови характеризується підвищенням тону на початку фрази та зниженням тону наприкінці фрази, на відступі; питальна фраза характеризується різким підвищенням на відступі; інтонація оклику фрази рівна висока.

На листі інтонаційні відмінності передавати важко. Крім точки, двокрапки, тире, коми, дужок, знаків оклику, знаки запитання і крапки у нас немає способів передачі характеру інтонації на листі. І навіть з допомогою цих знаків які завжди можна відбити інтонаційний малюнок фрази. Наприклад:

Кому не відомо, що він перший висловив цю думку? — наприкінці пропозиції стоїть знак питання, проте фраза має ствердний, а не запитальний сенс.

Інтонація виконує ще одну важливу функцію — з її допомогою проводиться членування пропозиції на семантико-синтаксичні одиниці — синтагми.








Різноманітність звуків та їх відмінність

У кожній мові звуків багато. Причому в різних мовахкількість їх по-різному, як і співвідношення між голосними і приголосними звуками.

Кожен звук має свої акустичні особливості, характеристики, яким сучасні фонологи приділяють все більшу увагу, оскільки вважають, що акустична класифікація - це справді мовна класифікація, що займається з'ясуванням, що таке звук, тоді як класифікація артикуляції звуків (найпоширеніша) націлена на з'ясування, як виконується звук.

Звуки відрізняються один від одного висотою тону, довготою, силою та тембром. Тому будь-які два звуки, які мають різні показники висоти, сили та тембру, є з акустичної точки зору різними. Крім того, є відмінності між звуками, які пояснюються суб'єктивними та об'єктивними моментами. 1. Індивідуальні різницю між звуками пов'язані з особливостями вимови окремих людей. Кожна людина вимовляє звуки якоюсь мірою по-своєму. Для лінгвістики важливі лише такі різницю між звуками, які вносять зміни у значення слів. Якщо дві людини (наприклад, школяр і професор) вимовили слово студент, то ми помічаємо, що це слово було вимовлено ними неоднаково, але водночас стверджуємо, що вони промовили одне й те саме слово. Але якщо одна і та сама людина вимовить два слова, наприклад сад і суд, то ми без найменшої скрути дізнаємося, що це різні слова, тому що в них є два різні звуки [а, у], які розрізняють їх звуковий вигляд і вказують на відмінності у значенні.

Таким чином, індивідуальні відмінностіпри проголошенні того самого звуку немає лінгвістично важливого значення. І навпаки, лінгвістично важливе значення мають різні звуки як одиниці системи мови, незалежно від різної вимови їх окремими людьми.


2. Коли ми вимовляємо слово Місто[гор'т], в заударному складі дома звуку [о] звучить дуже неясний звук, оскільки відбувається редукція(від латинського reducere - повертати, наводити назад) - ослаблення звуку під впливом тих фонетичних умов, у яких звук виявився(Ненаголошена позиція). Тут звук [о] не тільки втрачає частину своєї звучності, але й якість — перетворюється на звук [ъ]. У цьому слові кінцевий звук [д] приголомшується, вимовляється як [т] — це характерний закон сучасної російської (дзвінкі згодні у позиції кінця слова оглушуються). Приголомшуватисяабо задзвонитисяможуть згодні й у середині слова під впливом наступного глухого чи дзвінкого приголосного: дубок — дубка [дупка], просити — прохання [проз"ба.. Ці явища свідчать, що у певних фонетичних умовах (дзвінкий перед глухим, глухий перед дзвінким, дзвінкий наприкінці слова, голосний у ненаголошеній позиції та ін.) можливий вплив одного звуку на інший та їх зміни або інші звукові процеси Такі відмінності між звуками прийнято називати фонетично обумовленими. Вони також не мають лінгвістично важливого значення, оскільки слово та його значення не змінюються.





3. У словах візі вузпісля приголосного [в] ми вимовляємо різні звуки. Ці звуки в цих словах служать розрізнятелямиїхнього змісту. Відмінність звуків позиційно не обумовлена, оскільки обидва виступають в однаковій позиції (ударній — сильній для голосних звуків), впливу сусідніх звуків тут також немає. Відмінності між звуками, не обумовлені ні індивідуальними особливостями вимови, ні позицією звуку, ні впливом одного звуку в інший, називаються функціональними. Функціональні відмінності між звуками мають лінгвістично важливе значення.

Отже, два звуки, різницю між якими обумовлено позицією чи впливом сусідніх звуків, а пов'язані з зміною значення слова, є функціонально різними.

онетична транскрипція

Для запису мовлення використовується спеціальна система знаків - фонетична транскрипція. Фонетична транскрипція побудована на принципі однозначної відповідності між звуком та його графічним символом.


Транскрибований звук (слово, речення, текст) прийнято укладати у квадратні дужки: [ми] ми. Запис промови здійснюється без великих букв і розділових знаків, але з розстановкою пауз.

У словах, що складаються більш ніж з одного складу, слід зазначати місце наголосу: [зима] зима. Якщо два слова (наприклад, прийменник і іменник) характеризуються єдиним наголосом і вимовляються разом, вони з'єднуються лігою: [в_дом].
У російській фонетичної транскрипціїпереважно використовуються літери російського алфавіту. Запис приголосних звуків здійснюється за допомогою всіх відповідних букв, крім щ і й. Поруч із літерою можуть ставитися особливі надрядкові або підрядкові значки. Вони вказують на деякі особливості звуку:

[н'] - м'який приголосний ([н'] небо небо);

[Н:] - довгий приголосний (ванна); може позначатися надрядковою межею або [н:].

Літера щ у більшості випадків відповідає звуку, який передається знаком [ш':]: у [ш':] éльє, [ш':] етіна. Дзвінкою паралеллю до [ш':] буде звук [ж':], який виступає, наприклад, у слові дрó[ж':]і дріжджі (допускається й інша вимова - дрó[ж:]і).

Латинська буква [j] позначає в транскрипції приголосний «йот», який звучить у словах блоко яблуко, водойм водоймище, воро[б'jі'] горобці, мов мова, сарá[j] сарай, мá[j]ка майка, чá[ j]нік чайник і т.д. Зверніть увагу, що приголосний «йот» далеко не завжди передається на листі літерою й.

Запис голосних звуків здійснюється з використанням різних знаків.

Ударні голосні транскрибуються за допомогою шести символів: [і] - [пір' бенкет, [и] - [пил] запал, [у] - [промінь] промінь, [е] - [л'ес] ліс, [про ] - [дім] будинок, [а] - [сад] сад.
Ненаголошені голосні зазнають різних змін залежно від місця по відношенню до наголосу, від сусідства твердих або м'яких приголосних, від типу складу. Для запису ненаголошених голосних застосовуються символи [у], [і], [и], [а], [ъ], [ь].

Ненаголошений [у] зустрічається в будь-якій мові. За своєю якістю він схожий на відповідний ударний голосний: музичний, р[у]кá, вóд[у], [у]дáр.
Ненаголошені голосні [і], [и], [а] вимовляються у складі, який безпосередньо передує ударному (такий склад називається першим попереднім): [р'і]дóв рядів, мод[и]льéр модельєр, д[а]скá дошка . Ці ж голосні, за винятком [и], виступають і на абсолютному початку слова: [і]кскурсáнт екскурсант, [а]шукати обшукати.
Ненаголошені [і], [и], [а] за своєю якістю схожі на відповідні ударні звуки, але не ідентичні їм. Так, ненаголошений [і] виявляється голосним, середнім між [і] і [е], але ближче до [і]: [л'і]сa лисиця - порівн.: [л'и']сам лисицям. Відрізняється вимова та інших голосних. Вживання символів [і], [и], [а] для позначення ненаголошених звуків пов'язане з певним ступенем умовності.

Отже, перелічені вище ненаголошені голосні характерні для позицій одного попереднього складу і абсолютного початку слова. За інших випадках вимовляються звуки [ъ] і [ь].

Знак [ъ] («ер») передає дуже короткий звук, за якістю середній між [и] і [а]. Голосний [ъ] — одне із найчастіших звуків у російської промови. Він вимовляється, наприклад, у 2-му попередньому і в заударних складах після твердих: п[ъ]рохóд пароплав, в[ъ]довоз водовоз, зaд[ъ]л задав, гóр[ъ]д місто.

В аналогічних позиціях після м'яких приголосних фіксується звук, що нагадує [і], але більш короткий. Цей голосний передається знаком [ь] («єр»): [м'ь]ровою світовою, [м'ь]ловою крейдою, зa[м'ь]р завмер, зá[л'ь]жи покладу.




Органи мови. Утворення голосних та приголосних звуків

Звуки вимовляються під час видиху. Потік повітря, що видихається необхідною умовоюутворення звуків.

Струмінь повітря, що виходить з трахеї, повинна пройти через горло, в якому знаходяться голосові зв'язки. Якщо зв'язки напружені і зближені, то повітря, що видихається, викличе їх коливання, в результаті чого виникне голос, тобто музичний звук, тон. Тон обов'язковий при вимові голосних і дзвінких приголосних.

Вимова приголосних обов'язково пов'язана з подоланням перешкоди, створеної в ротовій порожнині на шляху повітряного струменя. Ця перешкода виникає внаслідок зближення органів мови до меж щілини ([ф], [в], [з], [ш]) або повної змички ([п], [м], [д], [к]).

Зближеними або зімкнутими можуть бути різні органи: нижня губа з верхньою губою ([п], [м]) або верхніми зубами ([ф], [в]), певні частини язика з твердим і м'яким піднебінням ([з], [д] ], [ш], [к]). Органи, що у створенні перепони, поділяються на пасивні і активні. Перші залишаються нерухомими, другі здійснюють певні рухи.

Повітряний струмінь долає щілину чи смичку, у результаті утворюється специфічний шум. Останній є обов'язковою складовою приголосного звуку. У дзвінких шум поєднується з тоном, у глухих він виявляється єдиним компонентом звуку.

При вимові голосних зв'язки коливаються, а для повітряного струменя забезпечений вільний, безперешкодний прохід через ротову порожнину. Тому голосний звук характеризується наявністю тону та повною відсутністю шуму. Специфічне звучання кожного голосного (те, що відрізняє [і] від [и] і т. д.) залежить від становища мови та губ.

Рухи вимовних органів утворенні звуків називають артикуляцією, а відповідні їм характеристики звуків — артикуляційними характеристиками.
















ласі звуки
Ударні голосні: класифікаційні ознаки
В основу класифікації голосних звуків покладено ознаки, що описують роботу органів мови: 1) рух мови вперед - назад (ряд);
2) рух мови вгору - вниз (підйом);
3) становище губ (лабіалізованість).


За ознакою низки голосні поділяються на три основні групи. При артикуляції голосних переднього ряду ([і], [е]) мова концентрується у передній частині порожнини рота. При артикуляції голосних заднього ряду ([у], [про]) - у задній. Голосні середнього ряду ([и], [а]) займають проміжну позицію.
Ознака підйому визначає положення мови під час руху вгору або вниз. Гласні верхнього підйому ([і], [и], [у]) характеризуються високим становищем мови у ротовій порожнині. Артикуляція нижнього голосного підйому ([а]) пов'язана з низьким положенням мови. Гласним середнього підйому ([е], [о]) відведено місце між названими крайніми групами.
Голосні [у] та [о] є лабіалізованими (або згубленими), т.к. при їх вимові губи витягуються вперед і округляються. Інші голосні вимовляються з нейтральним укладом губ і є нелабіалізованими: [і], [и], [е], [а].

Таблиця ударних голосних виглядає так:

підйом:
верхній і´ ы´ ý (лабіал.)
середній е´ ó (лабіал.)
нижній á

Ненаголошені голосні: класифікаційні ознаки
У ненаголошених складах вимовляються інші, ніж під наголосом, звуки. Вони виявляються більш короткими і артикулюються з меншим м'язовим напруженням органів мови. Така зміна звучання голосних називається редукцією. Отже, всі ненаголошені голосні в російській мові є редукованими.
Ненаголошені голосні відрізняються від ударних і кількісно, ​​і якісно. З одного боку, ненаголошені голосні завжди коротші за ударні (пор.: с[а]ди' сади' — с[á]дик сáдик, п[і]лá пилá — п[і']літ пúліт). Ця особливість звучання голосних у ненаголошеному становищі називається кількісною редукцією.
З іншого боку, змінюється як тривалість, а й саме якість голосних. У зв'язку з цим говорять про якісну редукцію голосних у ненаголошеному становищі. У парі с[ъ]довод садовод — с[á]дик сядик ненаголошений [ъ] не просто коротший — він відрізняється від ударного [á].
Будь-який ненаголошений голосний відчуває кількіснуі одночасно якісну редукцію.При вимові ненаголошених мова не досягає крайніх точокпросування та прагне зайняти більш нейтральну позицію.

Найзручнішим у цьому відношенні виявляється звук. [ъ].Це голосний середнього ряду, середнього підйому, нелабіалізований: літак, б[']роздá борозна.

Артикуляція всіх ненаголошених голосних зрушується у бік «центрального» [ъ].При проголошенні ненаголошених [и], [и], [у], [а] сила зміни виявляється не дуже суттєвою: порівн. р[и]бяк рибак — р[и']ба ри'ба, [с'і]ніть синєть — [с'і']ній суній, р[у]кá рукá — р[ý]ки рийки, л[ а]скaть ласкáть -л[á]сковий ласковий.. Ненаголошені [и], [и], [у], [а] можна залишити в тих же клітинах таблиці, що і ударні, кілька змістивши їх до центру.
Ненаголошений [ь] ([с'ь]невá синева) повинен зайняти проміжне положення між ненаголошеним [і] та «центральним» [ъ].
Звук «єр» характеризується як голосний передньо-середнього ряду, верхньо-середнього підйому, нелабіалізований.
Редукція може бути сильнішою та менш сильною. Серед перерахованих ненаголошених голосних звуки [ъ] і [ь] виділяються своєю стислістю. Інші голосні вимовляються чіткіше.
Таблиця голосних, доповнена ненаголошеними звуками, отримує такий вигляд:
ряд: передній середній задній
підйом:
верхній і'и'у(лабіал.)у
і ви у
ь
середній
е Ъ ó (лабіал.)
нижній а
á

Особливості вимови гласних у ненаголошених позиціях (позиційний розподіл гласних)

Особливості вимови голосних у ненаголошених позиціях залежать від низки умов:
1) місця по відношенню до ударного складу,
2) положення на абсолютному початку слова,
3) твердості/м'якості попереднього приголосного.
Місце по відношенню до ударного складу визначає ступінь редукції голосних. У фонетиці прийнято називати склади не за їх порядком у слові, а за місцем, що займається щодо ударного складу. Усі ненаголошені склади діляться на попередні і заударні. Нумерація попереджувальних складів здійснюється у напрямку від ударного складу, тобто праворуч наліво.
У першому попередньому складі можливі чотири голосні — ненаголошені [у], [і], [и], [а]: н[у]ждя потреба, [ч'і]с ы´години, ш[и]лкá шовку, н [а]чнóй нічний.
В інших ненаголошених складах (другому, третьому передударному і в заударних) вимовляються сильно редуковані голосні [ъ], [ь], і навіть звук [у]. У другому попередньому складі: д[ъ]мовой димовий і домовий, [м'ь]сорібка м'ясорубка, [ч'у]дотверний чудотворний.
У заударних складах: болотим болотом і болотам, ніжним ніжним і ніжним, синім і синім, плюм полем, кінь конем.
У заударних складах в абсолютному кінці слова поряд зі звуками [ъ], [ь] і [у] фіксується голосний [и], лише дуже короткий: нóт[и] ноти, нó[ъ] нота, нó[т'ь] нóте , нóт[у] нóту.
Положення на абсолютному початку слова після паузи також впливає на особливості редукції голосних. У цій позиції вимовляються звуки [у], [і], [а] незалежно від їх віддаленості від ударного складу: [у]прибирати прибирати, [і]кспортер експортер, [а]говорити обмовляти.

Особливості розподілу ненаголошених голосних у слові можна як таблиці.

У ударному складі: ударні [ý], [і'], [и'], [е'], [ó], [á]
В 1-му попередньому складі, в абсолютному початку слова: ненаголошені [у], [і], [и], [а]
У 2, 3-му попередньому складі,у заударних складах: ненаголошені [ъ], [ь], [у] + [и](В абс. кінці слова)
Твердість / м'якість попереднього приголосного - важливий фактор, Що визначає можливість появи тих чи інших голосних:

1) після твердих можуть виступати[у], [и], [а], [ъ]: [лу]говою луговою, [ли]сіть лисети, [ла]рец скринька, [лъ]шадей коней;
2) після м'яких вимовляються[у], [і], [ь]: [л'у]бавляться милуватися, [ч'і]рніть чорніти, [л'ь]доріб льодоруб;
3) попередні[а] і [ъ] після м'яких неможливі: [р'і]ди' ряди, [п'і]ті' п'яти, [р'ь]довой рядовий, [п'ь]тилетка п'ятирічка;
4) [ъ] після м'яких з'являється тільки у зворотному –ся, у закінченнях та формотворних суфіксах. Подібна вимова є можливою, а не обов'язковою і пов'язана із завданням передати граматичну інформацію про відмінок, число і т.д.:
получ і'л[с''] вийшов - у бабий[с'ь] у бабусі;
кaп[л'ъ] крапля - кaп[л'ь] краплі;
ведмедям ведмедям — ведмедям ведмедем;
в 'і'са[д'']сь висадися - в 'і'са[д'ь]сь висадися.
Усі проаналізовані вище особливості вимови голосних ставляться до фонетики загальновживаних знаменних слів. Союзи, прийменники, частки, вигуки, рідкісні запозичення можуть не підкорятися описаним закономірностям. Вони допускають, наприклад, така вимова голосних неверхнього підйому: спав, н[о] недовго, б[о]á, андáнт[е].кт

Неважко помітити, що вираз думки, укладеної у цій фразі, вимагає обов'язкової паузи після слова зброю. Наявність паузи створює два мовні такти у фразі. Таким чином, мовленнєвий такт - це частина фрази, обмежена паузами і що характеризується інтонацією незакінченості. Паузи між мовними тактами коротші, ніж між фразами.

Мовний такт, як і і фраза, має пряме відношення до висловлювання змісту у мові. Залежно від цього, де закінчується один мовний такт і починається наступний, часом змінюється весь зміст фрази: Як вразили його // слова брата. - Як вразили його слова брата. Довільність членування фрази на мовні такти може призвести до повного руйнування думки.

Як правило, фраза складається з декількох мовних тактів: У годину випробувань // вклонися вітчизні // російською мовою // в ноги (Д. Кедрін). Такт може збігатися із окремим словом. Але зазвичай у мовному такті поєднується кілька слів.

онетичні чергування голосних. Позначення ненаголошених голосних на листі

Гласний, що належить певній морфемі, може в одних словах виявлятися ударним, в інших ненаголошеним. Так, ненаголошений [і] у слові [д'і] шевий дешевий співвідноситься з ударним лабіалізованим [ó], що звучить у тому ж корені в слові [д'ó] шево дешево.

Звуки, що належать одній морфемі (кореню, приставці, суфіксу, закінченню) і заміщають один одного в різних фонетичних позиціях, утворюють фонетичне чергування. У наведеному прикладі фіксується фонетичне чергування [ó] // [і].

У російській мові можливі такі чергування ударних та ненаголошених звуків:

1. [ý] // [у] з[ý]б, з[у]бною: зуби, зубний.

2. [і'] // [і] // [ь] [п'і']шет, [п'і]сáть, [п'ь]саніна: пише, писати, писанина.

3. [и'] // [и] // [ъ] ш[и']ре, ш[и]рок,ш[ъ]рокá: ширше, широкий, широка.

4. [і'] // [и'] // [і] // [и] [і']гри, з[и']гран, [і]грати, з[и]грати: ігри, зіграний, грати, грати.

5. [е'] // [и] // [ъ] ш[е]ст, ш[и]стá, ш[ъ]стовóй: жердина, жердина, шостовий.

6. [е'] // [і] // [ь] [п'е']ший, [п'і]шкóм, [п'ь]шехóд: піший, пішки, пішохід.

7. [ó] // [а] // [ъ] д[ó]мік, д[а]мaшний, д[ъ]мовóй: будиночок, домашній, домовик.

8. [ó] // [і] // [ь] [п'ó]стро, [п'і]стр і´ть, [п'ь]стротá: строкато, строкати, строкатість.

9. [ó] // [и] // [ъ] ш[ó]лка, ш[и]лкá, ш[ъ]лков і´стий: шовку, шовку, шовковистому.

10. [á] // [а] // [ъ] тр[á]вка, тр[а]вá, тр[ъ]в'яне: трава, трава, трав'яний.

11. [á] // [і] // [ь] [п'á]тий, [п'і]тáк, [п'ь]тачóк: п'ятий, п'ятак, п'ятачок.

Зверніть увагу, що на листі якість ненаголошеного звуку не позначається. Факт ненаголошеності голосного - це сигнал орфограми. У коренях слів пішки, рясніти, п'ятак, що вимовляються з ненаголошеним [і], буква і не пишеться. При виборі правильної літери в цих прикладах потрібно орієнтуватися на ударний варіант виголошення кореня: [п'е']ший, [п'ó]стро, [п'á]тий.

Подібна перевірка є основою провідного принципу російської орфографії — морфематичного (точніше, фонематичного). Морфема отримує таке графічне уявлення, у якому. позиційно чергуються звуки записуються однією літерою відповідно до сильного варіанта (гласний перевіряється наголосом, приголосний - постановкою перед голосним).

Правопис ненаголошених голосних, які не перевіряються наголосом, підпадає під дію іншого принципу орфографії — традиційного. У словникових словахс[а]бáка, п['и]чáль, р['и]б і´на прийнято писати букви о, е, я, у прикладах типу ум['и]рлá / ум['и]рáла — літери е та в. Останні два приклади пов'язані з дією правил, які у всіх довідниках даються під рубрикою «Голосні, що чергуються, докорінно». Слід враховувати, що ні про які фонетичні чергування в цьому випадку не йдеться.

Вкрай рідко ненаголошені голосні позначаються на листі відповідно до фонетичного принципу орфографії. Приставка рас-/раз-/рос-/роз- має чотири графічні варіанти, співвідносних з особливостями її вимови у різних словах, а чи не з ситуацією перевірки: р[а]спитать розплутати, р[а]зрушити зруйнувати, р[ó] Спис розпис за наявності р[ó]іграш розіграш (саме останній варіант був би перевірним, тому що в ньому голосний стоїть під наголосом, а приголосний - перед голосним).






голосні звуки




Згідні звуки: класифікаційні ознаки.
При класифікації приголосних прийнято враховувати низку ознак:
1) співвідношення шуму і тону (галасливість / сонорність),
2) участь або неучасть голосу (дзвінкість/глухість),
3) твердість/м'якість,
4) місце освіти,
5) спосіб освіти.

Особливо обумовлюються властивості парності по глухості/дзвінкості та парності за твердістю/м'якістю.

Шумні та сонорні, глухі та дзвінкі згодні звуки

Шумні та сонорні приголосні відрізняються співвідношенням шуму та тону.

До сонорних у російській мові належать дев'ять звуків: [м], [м'], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [j]. Як і в усіх приголосних, при артикуляції сонорних у ротовій порожнині створюється перешкода. Однак сила тертя повітряного струменя про зближені/зімкнені органи мови мінімальна: повітряний струмінь знаходить відносно вільний вихід назовні і шум не утворюється. Повітря спрямовується або через ніс ([м], [м'], [н], [н']), або в прохід між бічними краями язика та щоками ([л], [л']). Відсутність шуму може бути пов'язана з миттєвістю перешкоди ([р], [р']) або досить широким характером самої щілини ([j]). У будь-якому випадку шум не створюється і основним джерелом звуку виявляється тон (голос), що створюється коливанням голосових зв'язок.

У освіті галасливих приголосних ([б], [в], [г], [д], [ж], [з] та інших.) основну роль грає, навпаки, шум. Він виникає в результаті подолання перешкоди повітряним струменем. Тонова складова звуку є неосновною і може або взагалі бути відсутнім (у глухих приголосних), або доповнювати основну (у дзвінких приголосних).
Дзвінкі та глухі приголосні розрізняються участю/неучастью тону (голосу) в утворенні приголосного звуку.

Тон (голос) властивий вимові дзвінких, їх артикуляція передбачає обов'язкову роботу голосових зв'язок. Дзвінки, отже, є всі сонорні: [м], [м'], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [j]. Серед галасливих приголосних до дзвінких відносяться такі звуки: [б], [б'], [в], [в'], [г], [г'], [д], [д'], [ж], [ ж: '], [з], [з'].

[б] - [п] [б'] - [п'] [з] - [с] [з'] - [с']

[в] - [ф] [в'] - [ф'] [ж] - [ш] [ж:'] - [ш:']

[д] - [т] [д'] - [т'] [г] - [к] [г'] - [к']

Перелічені звуки є або дзвінкими парними, або глухими парними. Інші приголосні характеризуються як непарні. До дзвінких непарних відносять всі сонорні, до глухих непарних - звуки [ц], [ч'], [х], [х'].





онетичні чергування приголосних за глухістю/дзвінкістю. Позначення глухості / дзвінкості згодних на листі

Глухість / дзвінкість приголосних залишається самостійним, ні від чого не залежать ознакою в наступних положеннях:
1) перед голосними: [су]д суд - [зу]д свербіж, [та]м там - [да]м дам;
2) перед сонорними: [сл]ой шар - [зл]ой злий, [тл']я попелиця - [дл']я для;
3) перед [в], [в']: [св']єр звір - [зв']єр звір.

У зазначених положеннях зустрічаються і глухі, і дзвінкі приголосні, причому ці звуки використовуються для розрізнення слів (морфем). Перелічені позиції називаються сильними за глухістю/дзвінкістю.

В інших випадках поява глухого/дзвінкого звуку зумовлена ​​його становищем у слові чи сусідством конкретного звуку. Така глухість/дзвінкість виявляється несамостійною, «вимушеною». Позиції, у яких це відбувається, вважаються слабкими за вказаною ознакою.

У російській мові діє закон, яким дзвінкі галасливі оглушуються наприкінці слова, порівн.: дý[б]а дуба – ду[п] дуб, мá[з’]і мазі – ма[с’] мазь. У наведених прикладах фіксується фонетичне чергування приголосних за глухістю/дзвінкістю: [б] // [п] та [з'] // [с'].

Крім того, позиційні зміни стосуються ситуацій, коли глухий і дзвінкий приголосні виявляються поруч. І тут наступний звук впливає на попередній. Дзвінкі приголосні перед глухими обов'язково уподібнюються їм по глухості, в результаті виникає послідовність глухих звуків, пор. готó[в']іт готує – готó[ф'т']е готуйте (тобто [в'] // [ф'] перед глухим).

Глухі приголосні, що стоять перед дзвінкими галасливими (крім [в], [в']), змінюються на дзвінкі, відбувається уподібнення по дзвінкості, порівн.: моло[т']іть молотити - моло[д'б]á молотьба ( [т'] // [д'] перед дзвінким), про[с']і´ть просити – прó[з'б]а прохання (тобто [с'] // [з'] перед дзвінким) .

Артикулаційне уподібнення звуків однієї природи, тобто двох приголосних (або двох голосних), називається асиміляцією (від лат. assimilatio 'уподібнення'). Таким чином, вище була описана асиміляція за глухістю та асиміляція за дзвінкістю.

Позначення глухості / дзвінкості приголосних на листі пов'язане з використанням відповідних літер: т або д, п або б і т.д. Однак позначається на листі лише самостійна, ні від чого не залежить глухість/дзвінкість. Звукові ознаки, які виявляються «вимушеними», позиційно обумовленими на листі не позначаються. Таким чином, фонетично чергуються звуки записуються однією літерою, діє морфематичний принцип орфографії: у слові ду[п] дуб пишеться буква б, як і в перевірочному дý[б]а дуба.

Винятком буде правопис деяких запозичених слів (транскрипція транскрипція за наявності транскрибувати транскрибувати) і приставок на з /з (і [с] користуватися використовувати за наявності і [з] вчити вивчити). Графічний образ таких прикладів підпадає під дію фонетичного принципу орфографії. Щоправда, у випадку з приставками він діє не до кінця, поєднуючись із традиційним: ра[ш:]евелить = ра[ш]ворушити розворушити.

Традиційному принципу орфографії підпорядковується вибір літери в словникових словах типу в[г]зал вокзал, а[з]бест азбест. Їх написання залежить ні від перевірки (вона неможлива), ні від вимови.

вірні та м'які приголосні звуки

Тверді та м'які приголосні відрізняються положенням мови.

При вимові м'яких приголосних ([б'], [в'], [д'], [з'] та ін.) все тіло язика зсувається вперед, а середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння. Цей рух мови називається палаталізацією. Палаталізація вважається додатковою артикуляцією: вона накладається на основну, пов'язану з утворенням перешкоди.

При вимові твердих приголосних ([б], [в], [д], [з] та ін) мова вперед не зміщується і середня його частина не піднімається.

Згодні утворюють 15 пар протиставлених за твердістю/м'якістю звуків. Всі вони є або твердими парними або м'якими парними:

[б] - [б'] [п] - [п'] [м] - [м']

[в] - [в'] [ф] - [ф'] [н] - [н']

[г] - [г'] [к] - [к'] [р] - [р']

[д] - [д'] [т] - [т'] [л] - [л']

[з] - [з'] [с] - [с'] [х] - [х']

До твердих непарних відносять приголосні [ц], [ш], [ж], а до м'яких непарних - приголосні [ч'], [ш:'], [ж:'] та [j].

Згодні [ш] і [ш:'], [ж] і [ж:'] не утворюють пар, оскільки відрізняються відразу двома ознаками: твердістю/м'якістю та стислою/довготою.

Слід зазначити, що звук [ж: '] рідкісний. Він можливий лише в обмеженому колі слів: їжджу, віжки, дріжджі, бризкає, пізніше і деяких інших. У цьому [ж:’] дедалі частіше замінюється на [ж:].

Цілковито особливе становищесеред м'яких приголосних займає звук [j]. В інших м'яких приголосних підняття середньої частини спинки язика до твердого піднебіння є, як зазначалося вище, додаткової артикуляцією. У приголосного [j] зазначена артикуляція основна, т.к. інших перешкод при вимові [j] не утворюється. Тому звук [j] у принципі неспроможний мати парний твердий.

онетичні чергування приголосних за твердістю/м'якістю. Позначення твердості/м'якості приголосних на листі. Літери Ь та Ъ

Твердість / м'якість згодних як самостійна, а не ознака, що виникла через позиційні зміни, фіксується в наступних сильних позиціях:

1) перед голосними, включаючи [е]: [лу]к цибуля - [л'у]до люк, [але]з ніс - [н'о]с ніс, пас[т е']ль пастель - пост[т 'е']ль постіль;
Парні м'які приголосні перед [е] вимовляються в споконвічно російських словах, парні тверді - у запозичених. Однак багато з таких запозичень перестали усвідомлюватися як рідкісні: антена, кафе, сарделька, стрес, пюре, протез і т. д. В результаті в загальновживаних словах стала можлива як тверда, так і м'яка вимова приголосного перед [е].

2) на кінці слова: ко[н] кін - ко[н'] кінь, жа[р] жар - жа[р'] жар;

3) у звуків [л], [л'] незалежно від їх положення: во[л]на хвиля - во[л']на вольна;

4) у приголосних [c], [с'], [з], [з'], [т], [т'], [д], [д'], [н], [н'], [ р], [р'] (у передньомовних)
– у позиції перед [к], [к'], [г], [г'], [х], [х'] (перед задньомовними): гó[р]ка гірка - гó[р']до гірко, бa[н]ка банку - бa[н']ка банька;
– у позиції перед [б], [б'], [п], [п'], [м], [м'] (перед губними): і[з]бá хата - ре[з']бá різьблення;

В інших випадках твердість або м'якість приголосного буде не самостійною, а викликаною впливом звуків один на одного.

Уподібнення по твердості спостерігається, наприклад, у разі з'єднання м'якого [н'] з твердим [с], пор. кий (тобто [н '] // [Н] перед твердим). Пара ию[н’] червень – ию´[н’с]кий червневий не підпорядковується зазначеної закономірності. Але цей виняток є єдиним.

Уподібнення по м'якості здійснюється непослідовно щодо різних групприголосних і дотримується не всіма, хто говорить. Не знає відступів лише заміна [н] на [н'] перед [ч'] і [ш:'], порівн.: барабá[н] барабан - барабá[н'ч']ик барабанчик, гó[н]ок гó[н' ш:']ик гонщик (тобто [н] // [н'] перед м'яким).

Відповідно до старих норм слід було говорити: л я'[м'к']і лямки, [в'б']ити вбити; [д’в’]єр двері; [з'j]ем знімання; [с'т']єна стіна. У сучасній вимові немає обов'язкового пом'якшення першого звуку у зазначених випадках. Так, слово ля'[мк']і лямки (аналогічно тря'[пк']і ганчірки, ла[фк'] і лавки) вимовляється тільки з твердим, інші звукові поєднання допускають варіативність вимови.

Позначення на листі поширюється лише на випадки самостійної, а не позиційно обумовленої твердості/м'якості парних приголосних. На буквеному рівні м'яка якість звуку [н'] у словах барабанчик і гонщик графічно не фіксується.

На відміну від глухості / дзвінкості самостійна м'якість парних приголосних передається не літерою, що відповідає згодному звуку, а наступною за нею літерою - літерами і, е, ю, я: лик, лід, люк, брязкіт;
У сучасній мові буква е перестала позначати м'якість попереднього приголосного. Комбінацію букв …те… не можна прочитати, якщо не бачиш, якому слову вона належить – тісто чи тест.

2) на кінці слова буквою м'який знак: кінь, жар, пил;

3) у середині слова перед приголосною буквою м'який знак: темрява, вельми, банька.

Самостійна твердість парних приголосних передається такими засобами:

Літерами ы, о, у, а, е: лико, човен, цибуля, ласка, карате;

Наприкінці слова відсутністю м'якого знака: кін, жар, пил;

У середині слова перед приголосною відсутністю м'якого знака:
т_хв, з_ глядить, банка.

Твердість/м'якість непарних приголосних окремого позначення не вимагає. Написання і/и, е/о, ю/у, я/а після літер ш, ж, ч, щ, ц, що відповідають непарним, диктується традицією: життя, цифра, курча, опік, опік, жарт, брошура, чашка. Те ж саме стосується і вживання / невживання букви м'який знак у ряді граматичних форм: жито, заміж, тиша, малюк, річ, товариш, моч, цегла.

Зверніть увагу, що назва літер Ь і Ъ виявляється підступною. Літера " твердий знак " будь-коли означає твердості, її використання пов'язані з роздільною функцією, тобто. із зазначенням на наявність [j] перед наступним голосним звуком: ст з'їсть, а[д'jу]тант ад'ютант.

Функції літери "м'який знак" ширші. По-перше, вона теж може використовуватися в розділовій функції, але тільки не після приставок: [вjý]га завірюха, бу[л'jó]н бульйон. У цьому випадку на м'якість приголосного літера ь не вказує. По-друге, м'який знак може за традицією писатися в ряді граматичних форм після літер, що відповідають непарним приголосним (див. вище). М'якості звуків при такому вживанні буквально знову не передає. І нарешті, у ряді ситуацій буква ь позначає м'якість приголосних на листі. Ця функція поширюється на приклади з самостійною м'якістю парних приголосних наприкінці слова та в середині слова перед приголосним (див. вище).


їсть та спосіб утворення приголосних

Місце утворення приголосного звуку - ознака, що показує, де ротової порожнини повітряний струмінь зустрічає перешкоду.

Ця характеристика дається з обов'язковим вказівкою активного (що рухається) та пасивного (нерухомого) органів. Так, приголосні, артикуляція яких пов'язана з рухом нижньої губи, бувають губно-губними ([п], [п'], [б], [б'], [м], [м']) та губно-зубними ([ ф], [ф'], [в], [в']). Згодні, що утворюються за активної участі мови, поділяються на передньомовні зубні ([с], [с'], [з], [з'], [т], [т'], [д], [д'], [ ц], [л], [л'], [н], [н']), передньомовні передньопіднебінні ([ш], [ш'], [ж], [ж'], [ч'], [р ], [р']), середньомовні середньопіднебінні ([j]), задньомовні середньопіднебінні ([к'], [г'], [х']) та задньомовні задньопіднебінні ([к], [г], [х]) . Усі перелічені групи звуків відображені у таблиці приголосних (див. нижче).

Розглядаючи таблицю (Додаток до публікації), обов'язково промовте наведені в ній звуки. Робота власних органів мови допоможе вам зрозуміти, чому кожен звук поміщений у ту чи іншу клітинку.

Спосіб утворення приголосного - це характеристика, за допомогою якої одночасно позначається тип перешкоди в ротовій порожнині і спосіб її подолання.

Існує два основні способи утворення перешкоди - або повне змикання органів мови, або їхнє зближення до відстані щілини. Таким чином розрізняються смичні та щілинні приголосні.

При артикуляції щілинних струмінь повітря, що видихається, виходить посередині ротової порожнини, виробляючи тертя про зближені органи мови: [ф], [ф'], [в], [в'], [с], [с'], [з], [ з'], [ш], [ш¯'], [ж], [ж¯'], [j], [х], [х'].

Вимова змивних приголосних включає момент повного затвору органів мови, коли вихід повітряного струменя назовні захищений. Спосіб подолання смички може бути різним, залежно від чого проводиться подальший поділ на класи.

Змичні вибухові припускають усунення перешкоди сильним і коротким поштовхом повітря, що швидко виходить назовні: [п], [п'], [б], [б'], [т], [т'], [д], [д' ], [к], [к'], [г], [г'].

У змичних африкат органи, що щільно примикають один до одного, мови не різко розмикаються, а лише відкриваються, утворюючи щілину для виходу повітря: [ц], [ч'].

Змичні носові взагалі не вимагають порушення змички. Завдяки опущеній піднебінній фіранці повітря не прямує до місця затвора, а вільно виходить через носову порожнину: [м], [м'], [н], [н'].

При утворенні змичних бічних [л] і [л'] повітря теж не стикається з перешкодою, обходячи її траєкторією — між опущеною бічною частиною язика і щоками.

В деяких навчальних посібникахносові та бічні звуки описуються як смично-прохідні.

Змичні тремтячі характеризуються періодичним змиканням та розмиканням органів мови, тобто їх вібрацією: [р], [р'].

Іноді тремтячі розглядаються не як різновид смичних, бо як окремий, третій тип приголосних поряд зі смичними та щілинними.

Фонетичні чергування приголосних за місцем та способом освіти. Фонетичні чергування приголосних з нулем звуку

Місце та спосіб утворення приголосних можуть змінюватися лише внаслідок впливу звуків один на одного.

Перед переднепіднебінними шумними зубні замінюються на передньопіднебінні. Відбувається позиційне уподібнення за місцем освіти: [с] грою з грою - [ш ш] забій з шубою (тобто [с] // [ш] перед переднепіднебінним), [с] грою з грою - [ш: 'ч' ]емпіонат з чемпіонатом (тобто [с] // [ш: '] перед переднепіднебінним).

Вибухові приголосні перед щілинними та африкатами чергуються з африкатами, тобто. з ближчими в артикуляційному плані звуками. Здійснюється уподібнення за способом освіти: о[т]грати відіграти – о[цс]ипáть відсипати (тобто [т] // [ц] перед щілинним).

У багатьох випадках позиційну зміну піддається відразу кілька ознак приголосних. Так, у наведеному вище прикладі з чемпіонатом уподібнення торкнулося як ознаки місця освіти, а й ознаки м'якості. А у випадку по[д] грою під грою – по[ч' ш:']якою під щокою ([д] // [ч'] перед глухим, м'яким, переднепіднебінним, щілинним [ш:']) сталося уподібнення по всіх чотирма ознаками – глухості, м'якості, місцю та способу освіти.

У прикладах ле[г]ок легкий – ле[х'к']ий легкий, мя'[г]ок м'який – мя'[х'к']ий м'який, де [г] чергується з [х'], а не з [к'] перед [к'], відзначається розподоблення (дисиміляція) звуків за способом освіти. При цьому розподілення (дисиміляція) за цією ознакою поєднується з уподібненням (асиміляцією) за глухістю та м'якістю.

Крім описаних вище явищ у російській мові може фіксуватися фонетичне чергування приголосних із нулем звуку.

Зазвичай не вимовляються [т] / [т'] і [д] / [д'] між зубними, між [р] та [ч'], між [р] та [ц], не звучить також [л] перед [ нц]. Отже, випадання приголосного представлено в наступних поєднаннях:

Стл: щастя[т']е щастя – щасливий щасливий, тобто. [т'] //;

Стн: місце [м]о місця - місцевий місцевий, тобто. [Т] //;

Здн: уез[д]а повіту – уезний уездный, тобто.[д] // ;

Здц: уз[д]á узда - під вузьки під вуздці, тобто. [д] // ;голлян[д']ец голландець - голланці голландці, тобто. [д'] //;

Рдц: сер[д']éчко серце - серце серце, тобто. [д'] //;

Рдч: сер[д']éчко серце - серце серце, тобто. [д'] //;

Лнц: сó[л]нишко сонечко – сонце сонце, тобто. [Л] / / .

Схоже на зазначене явище і випадання [j]. Воно відбувається, коли йоту передує голосний, а потім ідуть [і] або [ь]: моя моя - [маи'] мої, тобто. [j] //.

Зверніть увагу, що жоден фонетичний феномен, пов'язаний із уподібненням приголосних за місцем/спосібом освіти або з фактом їх заміни нулем звуку, на листі не позначається. Відповідно до морфематичного (фонологічного) принципу російської орфографії звуки, що позиційно чергуються, записуються однією літерою відповідно до перевірки. Приклад [ш] шубою записується як із шубою, т.к. є [з] грою з грою. Невимовний приголосний у щасливий щасливий графічно відновлюється на підставі перевірочного щастя щастя і т.д.

Склад

Склад може складатися з одного або кількох звуків. У кожному складі виділяється лише один складовий звук, що становить ядро, вершину складу. До нього примикають інші звуки - нескладні.

Типи складів характеризуються за початковим і кінцевим звукам. По початковому звуку склади може бути:

1) прикриті - починаються з незлогового звуку: [ру-ка] рука,

2) неприкриті - починаються зі складового звуку: [á-іст] лелека.

За кінцевим звуком склади поділяються на:
1) закриті - закінчуються на незлоговій: [Бал-кон] балкон;

2) відкриті - закінчуються на складовий звук: [ва-з'] ваза.

У сучасному мовознавстві існує кілька визначень мови. Широке поширення має визначення стилю як сукупності різних за рівнем звучності (сонорності) звуків - від менш звучних до більш звучним. Найзвучнішим вважається складовий звук, він є вершиною складу. При такому розумінні склад будується за законом висхідної звучності.

Цей закон визначає такі особливості слогоделения.

1. Нескінченні склади прагнуть відкритості. Відкритих складів більшість: [на-ý-къ] наука, [а-па-здá-лъ] запізнилася.

2. Закриті склади у складі слова можуть з'являтися лише у трьох випадках:

1) наприкінці слова: [пла-тóк] хустка, [раш:'óт] розрахунок;

2) на стику сонорного і галасливого в початковому складі. Сонорний відходить до попереднього складу, галасливий - до наступного: [зам-шъ] замша, [бал-кон] балкон;

3) на стику [j] та будь-якого приголосного. Звук [j] відходить до попереднього складу, приголосний - до наступного: [ваj-нá] війна, [máj-къ] майка.

Навчаючись ділити слова склади, слід пам'ятати, що правила остаточно відповідають мовним фактам і залишаються все-таки довільними, значимими передусім у межах конкретної теорії.

На закінчення відзначимо, що фонетичні склади часто не збігаються з морфемною будовою слова та правилами перенесення на листі.
Порівняємо:
Фонетичні склади Морфемне членування Перенесення слова
[ма-йор] майор май-ор
[са-гла-снъ] со-глас-н-а со-глас-на / сог-ла-сна

У російській мові від 37 до 43 звуків:

5 або 6 голосних: а, е, о, і, у, + ы(М. шк. не виділяє Ы, тому що вона вважається варіантом І)

Згідні: 12 пар за тв./м'яг. 3 завжди твердих: ж, ш, ц, 2 завжди м'яких: ч, j, + к, г, х (їх м'які вар. у запозичень. словах - не російський звук)

32 приголосних звуку + до", г", х" + голосні= 40 + ж" і ш"(Довгі) + ы= 43.

Звуки мови- Найменше. звуків. одиниці, які ми чуємо та вимовляємо, літери- Умовн. графіч. знаки, що вираж. звуки мови на письмі.

Голосні звуки під наголосом вимовляються чітко і ясно, в ненаголошених словах неясно, тому у ненаголошених складах голосні літери та звуки можуть не збігатися: товар - т [А] вар.

Сильн. поз. -під. удар. Абсолютний. сильн. поз.- Під удар. на поч. слова.

Йотовані літери е, е, ю, я не є звуками.

Ь і Ъ не є звуками,поєднання тс дає звук [ц], літерне поєднання сч дає звук [щ'].

5. Система голосних звуків. Закони, що діють у галузі гласних.

Голосні (6 шт) - а, о, і, у, е, і -моск. школа вважає варіантом І)

Основний Закон - Редукція(Скорочення звуку). Чим далі звук від наголосу, тим він коротший (150 мс під наголосом, без - коротший).

Види редукції: кількісна(і,и,у) - скорочується звук, якісна(А,о,е) - змінюється і сам звук.

Позиції: tЪ, t"Ьt˄,t" і еt,t"A, O, EtЪ, t"Ь

Відсупнення від закону:в абсолютному початку слова кришечка ( ˄ рбАт)

Після м'яких согл. у першому попередн. складі а, о, евимову. як

[ і е ] : [л"і е до'к], [л"і е са']

Після твердих согл. у першому попередн.езвучить як [ е ] : [ши е сто”).

У відмінкових закінченнях існує. та дієслів, де є графічне Я, пишеться задньонебн. редукир. Ъ: буря - бур".

6. Система приголосних звуків. Фонетичні процеси та закони, що діють у галузі приголосних.

12 пар за тв./м'яг.: п, б, м, в, т, д, з, с, р, л, н, ф + їх м'які варіанти, 3 завжди твердих: ж, ш, ц, 2 завжди м'які: ч, j + к, г, х(їх м'які вар. у запозичень. словах - не російський звук) + до", г", х"+ ж"і ш"(Довгі м'які)

Закон кінця слова.Усі парні по глух./дзвінк. приголомшуються: мозок [ск], поріг - порок, молодий - молот, кіз - кіс і т.п. У словах з двома приголосними на кінці обидва приголомшуються: груздь - сум .

Асиміляція (уподібнення одного звуку до іншого)- з[з]бити, оповідь[c]ка. Відбувається між звуками одного типу (голосними чи приголосними). Асиміляція може бути повної(у цьому випадку звук, що асимілюється, повністю збігається з тим, якому він уподібнюється) і неповний. У напрямку - прогресивна(поперед. звук впливає на послід. - Казка) і регресивна(Послід. звук впливає на попередній. - Рахунок).

Дисиміляція (розподоблення: два або більше однакових або близьких за типом звуку розходяться у вимову. все далі) - бонба, транвай, коридор, секлетар.

Акомодація - приголосні впливають на вимову голосних

1) голосні заднього чи середнього ряду [a], [o], [у] після м'яких приголосних стають більш передніми: рад-ряд, лот-лід, лук-люк, н˙я˙ня.

2) ми з Ірою [сирою]

або голосні впливають на вимову приголосні.

1) якщо зливаються тіс, з'являється звук ц довгий: будуються

2) згублення приголосних після лабіальних голосних: той [т˚от]

Проклітика:повна (ненаголошена примикають до ударних) і відносна (ненаголошені прим до ударн., але при цьому кач-во ненаголошених не змінюється). Союзи АЛЕ і ТО - проклітика, але.

дяк він [д'jакон], але диякон [д'jакън]; я з нею, але ясніше

Фонетнич. процеси:

Дієреза- один звук викидається, утворюється інший звук: серце [с'ерц], сумний, празний, почуття.

Епентеза- вставка звуку там, де його не було: бобр-бобер, вогонь-вогонь, зрадити-передати, сором-страм, скорпіон-скорпійон.

Протеза- вставка звуку на початку слова: вісім-восьминіг, гострий-гострий

Метатеза- взаємна перестановка звуків або складів у словах на ґрунті асиміляції або дисиміляції: футляр (з нім. futteral), тарілка (тарілка), мармур (murmor)

"
  • 3. Зв'язок мовознавства та філології. Місце мовознавства у контексті сучасного філологічного знання, зв'язок з іншими філологічними дисциплінами.
  • 5. Структура предмета мовознавства: основні напрями та розділи науки про мову.
  • 6. Проблема об'єкта у мовознавстві. Дайте загальну характеристику основних підходів мовознавства до свого об'єкта (генетичного, психологічного, структурного)
  • 7. Розмежування категорій мови у мові. Проблема виділення мови, як наукового об'єкта.
  • 8. Необхідні зовнішні умови існування мови (мислення, комунікація, суспільство). Зв'язок зовнішніх факторів та знакових функцій мови.
  • 9. Базові системні опозиції мови: мова – мова, структура – ​​функція, форма – зміст.
  • 10. Зв'язок мови та мислення як теоретична проблема мовознавства.
  • 11. Мови світу. Види класифікації мов (генеалогічна, типологічна). Концепція мовної сім'ї, групи мов. Концепція мовного типу.
  • 12. Системна організація мови. Мова як знакова система. Зв'язок структурного та функціонального аспектів мовної системи.
  • 13. Функціональна сторона мови. Основні мовні функції. Характеристика основних мовних функцій та його ролі у формуванні структурного (внутрішнього) аспекту мови.
  • 3 Підходи до мовних функцій:
  • 3) Існують 3 мовні функції:
  • 14. Відносна стійкість та відносна мінливість мовної системи. Поняття мовної діахронії та синхронії. Чинники мовних змін.
  • 15. Принципи структурної ієрархії мови: ієрархія мовних рівнів
  • 18. Мова як суспільне явище. Суспільна природа мови. Статус та функції мови у суспільстві. Зв'язок мови та культури.
  • 19. Загальнонаціональна літературна мова – вершина історичного становлення мови. Коротка характеристика внутрішнього стану та умови суспільного функціонування.
  • 20. Поняття норми. рівні нормативної кодифікації мови (літературна норма, стилістична норма).
  • 21. Літературна норма мови. Коротка характеристика, умови виникнення мови, ставлення до системи мови та мовного узусу.
  • 22. Основні типи мовних станів. Аспекти функціональної диференціації мови у суспільстві.
  • 23. Принципи та рівні вивчення звукової матерії мови. Фонетика та фонологія. Звуковий склад мови та мовна просодія.
  • 24. Звуковий склад мови. Принципи вивчення артикуляційного звуків.
  • 25. Системна характеристика звуків. Поняття фонеми: функції фонеми та її ставлення до звуків мови.
  • 26. Внутрішній фонологічний зміст фонеми: інтегральні, диференціальні та нейтральні ознаки фонеми.
  • 27. Фонологічне варіювання фонеми у мовному оточенні: види фонологічних змін фонеми (позиційні та комбінаторні зміни).
  • 28. Мовна просодія, рівні вивчення. Суперсегментні звукові єдності. Словесний наголос (основні види).
  • 29. Мовна просодія, рівні вивчення. Фразова інтонація: складові чинники. Фразовий наголос у висловлюванні. Проблема експресивного виділення.
  • 30. Слово у системі мови: статус, системна функція, комунікативна потреба.
  • 31. Основні напрями наукового вивчення мовної лексики.
  • 32. Структура мовного знака. Аспекти мовного відношення
  • 33. Поняття лексичної семантики. Структура лексичного значення. Значення та зміст. Феноменологія лексичного значення у мові
  • 23. Принципи та рівні вивчення звукової матерії мови. Фонетика та фонологія. Звуковий склад мови та мовна просодія.

    Матерія мови:звуковий склад (мовне звучання); земантичний склад мови.

    Матерією мови є знак. Що означає і означає обмежують один одного в знаку.

    Звукова матерія мови виробляється у процесі знакової діяльності.

    Звуча мова вивчається на 2х рівнях:

    1. Фонетика – вивчає окремі звуки та його поєднання.

    2. Просодика - дисципліна, що вивчає мовну просодію (нижчий рівень - словесний наголос, принципи фонації слова; другий рівень - фразова інтонація);

    Фонема- Умовний мовний сигнал, сигнал - безумовний

    Фонетика- розділ мовознавства, у якому вивчається звуковий лад мови, тобто. звуки мови, склади, наголоси, інтонація. Є три сторони звуків мови, і їм відповідають три розділи фонетики:

    Акустика мови.Вона вивчає фізичні ознаки мови.

    Антропофоніка чи фізіологія мови.Вона вивчає біологічні ознаки промови, тобто. роботу, яку виконує людина при виголошенні (артикуляції) або сприйнятті звуків мови.

    фонологія.Вона вивчає звуки промови як спілкування, тобто. функцію чи роль звуків, що використовуються у мові.

    Фонологію нерідко виділяють як окрему від фонетики дисципліну. У таких випадках два перші розділи фонетики (у широкому значенні) - акустика мови та фізіологія мови об'єднуються у фонетику (у вузькому значенні), яка протиставляється фонології.

    Фонологія вивчає суспільний, функціональний бік звуків мови. Звуки розглядаються не як фізичне (акустика), не як біологічне (артикуляція) явище, а як засіб спілкування та як елемент системи мови.

    Основне поняття у фонології - фонема. Термін «фонема» увів у мовознавство великий російсько-польський лінгвіст, нащадок французьких дворян Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене. Він вважав фонему психічним варіантом звуків мови. Фонема – це звукотип, узагальнене, ідеальне уявлення про звук. Фонему не можна вимовити, вимовляються лише відтінки фонем. Фонема - загальне, реальний звук - приватне.

    Звуковий склад мови:

    голосні (сукупність голосних звуків називається - вокалізм)

    по артикуляції голосні звуки розподіляються:

    За місцем підйому (переднього ряду, середнього ряду, заднього ряду)

    За ступенем підйому мови (нижнього, верхнього, середнього підйому)

    Додаткові показники:лабіалізація (у, о), назалізація, тривалість звучання, фактор напруженості.

    Голосні зі складною артикуляцією (дифтонги, трифтонги), напівголосні звуки (Й)

    приголосні (сукупність приголосних звуків - консонантизм). У рус.яз. - 43 согл.звуку.

    Ознаки приголосних звуків:

    За місцем освіти:

    губні (губно-губні, губно-зубні) - п, м, ф

    передньомовні (дорсальні - т, д; апікальні - t, d, какумінальні - р (рус))

    середньомовні (палатальні) - щ, ж, ш

    задньомовні (велярні) - г, до, х

    увулярні (зближення м'якого піднебінняіз задньою частиною мови)

    фарингальні (ng)

    гортанні

    За способом освіти:

    смичні (мгновенные, вибухові) – п,б,д,т

    щілинні (фрикативні) - в, ф, щ, ш, ж

    смочно-щілинні - ц,ч

    африкати

    смично-прохідні (сонорні звуки) - м, н, л, р

    Окремо:сонорні та галасливі (дзвінкі, глухі), твердість і м'якість, прихильність.

    Фонологією звуки сприймаються як елементи мовної системи. Звуки породжуються у мові у відповідність до певних систем мовними категоріями і розпізнаються нами за типовими властивостями звучання.

    Звук оцінюється з погляду його системних характеристик як фонема (мовний інваріант звучання). У мові ми маємо звучання, у мові – фонеми.

    Просодичні норми мови

    Словесний наголос та фразова інтонація

    Склад складається з одного або кількох звуків, які хар-ся опр.положенням у звуковому такті. Звуковий такт (звукова синтагма) - сукупність неск-х складів, об'єднаних одним наголосом, це частина звукової фрази. Звукова фраза – найбільший сегмент звукового потоку, що відокремлюється з інших фраз паузою, утворює деяке звукове ціле завдяки загальній інформації. У кожній фразі виділяємо інтонаційну схему.

    Наголос в слові– виділення фонетичними засобами однієї мови у складі групи складів.

    Види наголосів:

    Експіраторний (видихальний, динамічний, силовий, наголос за рахунок сили видиху)

    Довготривале

    Тоновий наголос (за рахунок руху яз.тону на тлі нейтрального або ін.тону)

    Наголоси:фіксовані, нефіксовані (одномісне, різномісцеве); рухливе, нерухливе

    Фразова інтонація:мелодика, темп, ритм, інтенсивність (гучність) – спокійна та емфатична, пауза.

    Інтонац.схеми є у кожній мові.

    "


     

    Можливо, буде корисно почитати: